Спершу крем, потім усе інше
З Тарасом ми знайомі років п’ятнадцять. Але справжніми друзями стали лише кілька років тому — коли обирва одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розвалився з брязкотом дверей і скандалами. У мене — тихіше, але теж не без потрясінь. Ми не пили горілку, не поринали у жалю до себе — просто крутили педалі набережними, ганяли лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а жага до волі. Такої, щоб ні перед ким не звітувати, не пояснюватися, не тягнути за собою мішок чужих очікувань.
Обоє ми різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Воля — вона й від зайвих кілограмів лікує. І ось одного теплого липневого вечора ми їдемо з Тарасом через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, закидає голову і регоче на весь сквер:
— Воля-я-я!
Собаки пенсіонерок загавкали в істериці. А він — сміється. Такий щасливий, що аж заздрісно.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, підтягнуті, ні від кого незалежні. Але одного разу я завітав до Тараса. Привіз новий велосипед — хизувався, хотів похвалитися. Я торкнувся рами, покрутив кермо, вимазав руки у мастилі і пішов у ванну митися. І ось, поки вмивав долоні, мій погляд впав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, із золотистою кришкою. Крем.
— Тарасе! — гукаю я. — Ти що? Кремом мажешся?!
Він засміявся, як людина, яку ось-ось спіймають на гарячому.
— Це Олесиний. Залишила, щоб не возити туди-сюди.
— Олесиний? Це ще хто?
— Ну… Я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилося, місяць тому він познайомився з дівчиною. Олеся, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається на ніч. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — кажу. — Вторгнення почалося.
— Що почалося?
— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і пожирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Тарас відмахнувся. Але я-то знав, що кажу. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вриваються з криком і валізами. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти вже й не помічаєш, як у ванні повно рожевого, на балконі — коробок, а в серці — тривоги.
Незабаром Тарас запросив мене в гості. Знайомитися. Олеся виявилася на диво приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою і усмішкою, у яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов до ванної. Там вже були рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно лежали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Тарасові проїхатися нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягнути його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.
— Андрію, ну ти б хоч подзвонив.
З кімнати голос Олесі:
— Тарас, хто там?
Він:
— Андрій… насос… забрав…
Я пройшов умитися — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, крем для гоління і лосьйон стиснулися в кутку. Все інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. І на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.
Я пішов у мовчанні.
Через кілька тижнів він покликав мене на допомогу — збирали шафу. Викидали непотріб, переставляли меблі. Олеся командувала:
— Так, ось це ще на сміття. Ні, і це теж! Книги — сюди!
Тарас щось мляво намагався сказати — вона переступала через його спроби, немов через розкидані шкарпетки.
— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — А то у нас він місце на балконі займає.
Тоді я все зрозів остаточно. Воля Тараса загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — увесь дім. Потім — балкон. Потім — серце.
Чоловіки! Якщо дорожите своєю незалежністю — не впускайте жінок у свій простір. Ані на міліметр. Все починається з «невинного» крему. І закінчується тим, що ви самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки і чому у вашій шафі висить халат із мереживом.
Минув рік. Ми з Тарасом листувалися рідко. Я їздив самотужки. Було самотньо. Але в мене залишалося головне — волТепер я дивлюсь на рожеву баночку крему на своїй полиці і розумію, що вже запізно.
