“Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла! Усе, подаю на розлучення!” — кинув чоловік, роздратовано закриваючи двері. Він і не підозрював, наскільки сильно помилявся…
Марійка сиділа за кухонним столом, міцно стискаючи телефон у руках. Голос у трубці повідомив їй новину, яка на мить зробила світ непомітним. Думки метушились, але жодна не складалась у чіткий план.
Що робити? Це питання билося всередині, але відповіді не було. Ділитись із кимось своїм болем Марійка не збиралась — давно зрозуміла, що люди рідко щиро радіють чужому щастю, а ще рідше співчують у біді. Слова — одно, а що насправді у серці, ніхто не знає.
Раніше вона могла розповісти все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не стало, і Марійці бракувало їх, як ніколи. Чоловік? Колись вона йому довіряла, але останнім часом помічала, як він став холоднішим. Все частіше кидав двозначні фрази про вік, натякав, що осінь життя підкралась занадто швидко. То статтю в інтернеті процитує про те, що жінки старіють швидше за чоловиків, то ввічливо докорять, що вона перестала доглядати за собою.
Але Марійка не бачила, у чому змінилась. Як і раніше ходила до перукарки, сама робила манікюр після невдалого візиту до салону, обирала стильний одяг. Роки, звісно, залишили слід, але ж і чоловік не молодшав. Інші пари їхнього віку гуляли, тримаючись за руки, сміялись, будували плани. А Марійка все частіше залишалась сама — чоловік затримувався на роботі, і вона добре розуміла, що це не просто “робота”.
Ділитись сумнівами з дітьми вона не хотіла. Донька нещодавно вийшла заміж, готувалась стати матір’ю, а син навчався у іншому місті. Марійка вирішила їх не турбувати. Але одне вона знала точно — з чоловіком треба поговорити. Нехай скаже прямо, чи лишився в ньому той чоловік, у якого вона колись закохалась.
Ввечері вона зустріла Олександра з роботи з серйозним поглядом.
“Щось трапилось?” — здивувався він, помітивши її вираз.
“Так,” — глибоко зітхнула Марійка, підбираючи слова. — “Мені поставили важкий діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, чи будеш ти поруч?”
Олександр занервував.
“Який діагноз?”
“Це неважливо,” — відповіла вона. — “Важливо, чи залишишся ти зі мною, якщо мені буде важко?”
Чоловік видохнув, провів рукою по обличчю та сів у крісло.
“Марі, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити. Я давно хотів, але все відкладав. Коротше, я йду. Ти постаріла занадто рано, а тепер ще й хвороба… Вибач, але я не готовий за тобою доглядати. Мені ще жити, а тут… проблеми. До того ж, у мене інша жінка. Ти впораєшся, ти завжди справлялась.”
Він швидко підвівся, пройшов у спальню, склав речі у сумку.
“За рештою пізніше заїду. Лікуйся. Не пам’ятай лихом.”
Двері зачинились, і Марійка залишилась одна. Вона не плакала. Лише втомлено посміхнулась: “Ось і доказ.”
Минуло кілька днів. Марійка сиділа біля вікна, роздумуючи, що робити далі. Задзвонив телефон. На екрані — номер сина.
“Мамо, ти вдома?” — бадьоро запитав Тарас.
“Так, звісно. Коли приїдеш?”
“Ось і сюрприз! Мене відправляють на практику в наше місто! Уявляєш?”
Марійка засміялась.
“Ось це подарунок!”
Вперше за довгий час їй стало легко на душі.
За тиждень Тарас був вдома. Того ж вечора Марійка вирішила поговорити.
“Тарас, я дізналась дещо важливе…” — почала вона. — “Мені подзвонив нотаріус. Виявилось, я не була рідною донькою своїм батькам. Моя справжня мати покинула мене малою та поїхала за кордон із заможним чоловіком. Недавно вона овдовіла, знайшла мене через детектива, але не встигла… загинула в аварії. Тепер мені пропонують успадкувати статки.”
Тарас свиснув.
“Оце поворот! А ти сумніваєшТарас подивився на матір і сказав: “Приймай, мамо, це твій шанс почати все з чистого аркуша, а я завжди поруч.”
