Тиша перед бурею
У закинутому богом селі, де пиляві вулиці тяглися вздовж нескінченних полів, повітря тремтіло від спеки, ніби натягнута струна перед розривом. П’ятий день без дощу перетворив усе навколо на суху, потріскану пустелю. Асфальт дихав жаром, як розпечений кізяк, а тиша була такою густою, що здавалося — її можна розрізати ножем. Все дратувало до нудоти: скрип віконниць, запах паленого соняшникового масла з сусідньої хати, брязкіт упалої ложки. Навіть муха, що билася об шибку, лунала, як тривожний дзвін, ніби відчувала бурю, про яку люди ще не знали.
Оксана прокинулась серед ночі від відчуття, що хтось тут поруч. Не погляд, а важка, майже відома присутність, немов тінь притаїлася в кутку кімнати. Вона лежала нерухомо, вдивляючись у темряву своєї маленької хати. Задухо. Вікна вона не відчиняла — у цьому селі ніч приносила не прохолоду, а гавкіт собак, п’яні розмови та запах дешевих сигарет. Повітря було застояним, як у покинутому клуні. Тіло горіло зсередини, ніби її висушувало не спекою, а чимось невидимим, що накопичувалося роки, немов пил по кутах.
На кухні крапав кран. Оксана припіднялася, прислухаючись. Крап. Тиша. Знову крап. Вона встала, пройшла босоніж, обережно оминаючи скрипучі дошки, ніби боялася розбудити когось, хоч знала: у хаті вона сама. На підлозі лежала розбита чашка. Уламки, гострі, як свіжий поріз. Поруч — калюжа води, не краплі, а ціла, наче хтось виплеснув склянку. Кругла, спокійна, чужа. Оксана завмерла. Вона жила сама. Завжди жила сама. Але в цю мить її впевненість дала тріщину.
Вона вимкнула світло і повернулася до спальні. Сон не йшов. Ковдра липла до шкіри, подушка здавалася розпеченим каменем. Оксана ворочалася, намагаючись впіймати неіснуючий протяг. Усередині неї поселилося щось — не голос, не постать, а тінь. Немов хтось мовчав поруч, і ця мовчанка була голоснішою за будьки слова. Вона не лякала, але виснажувала, як тонка тріщина, що повільно розповзається по склу.
Вранці вона варила борщ. Поставила каструлю охолоджуватись, взяла ганчірку, витерла пічку — не тому, що було брудно, а щоб зайняти руки. Сіла біля вікна, дістала старий зошит. Пошарпаний, у клітинку, з жирною плямою на обкладинці та загнутими куточками сторінок. Там — списки покупок, уривки віршів з юності, нотатки, рецепти, мрії. Був навіть малюнок — чайник із хмарами пари, намальований тремтячою рукою років десять тому. Сьогодні вона відкрила чисту сторінку і написала: «Ніхто не приходить. Ніхто не питає. Але я все ще тут.»
Потім перекреслила. Повільно, ніби викреслювала частку себе. Чорнила розплилися, папір під пальцями здавався шорстким, наче опирася.
Вона довго сиділа. Слухала, як гудить старий холодильник, як ляскають двері в сінях. Хтось прийшов. Не до неї. Знову повз. Кроки по сходах лунали все тихіше з кожним роком. Світ йшов геть, не озираючись.
Оксана пройшла до кімнати, сіла на краєчок ліжка, поправила ковдру чоловікові, Василеві. Він не прокинувся. Дихав тяжко, нерівно, але звично. Вона поклала руку йому на плече. Він не відсторонився. Значить, ще відчуває. Значить, ще живий. І вона поруч. І доки є це «разом» — є й сенс.
Оксана лігла поруч. Не для сну. Щоб бути ближче. Просто лежати й дихати в унисон. Хоч трохи. Хоч цей вечір. Хоч ця крихка тиша на двох.
За кілька днів вона наважилася подзвонити доньці. Довго ходила по кухні, перекладала посуд, витирала чисту мийку, дивилася на телефон, як на бомбу. Набрала номер тремтячими пальцями, боячися почути холод, поспіх, байдужість.
— Мам? Що трапилося?
— Та нічого. Просто хотіла почути твій голос.
— Мам, у мене справи аж по горло. Передзвоню, добре?
— Звісно, доню. Звісно.
Серце стиснулося, але голос Оксана тримала рівним. Після дзвінка вона сіла, сховала обличчя в долонях, а потім встала й поставила чайник, ніби це могло заглушити порожнечу.
Але донька передзвонила. За три години. Без довгих вступів.
— Мам, як ти?
І Оксана розплакалася. Не від болю. Від того, що хтось спитав. Просто спитав. І раптом стало ясно, як сильно їй бракувало цих слів. Звичайного «Як ти?»
За тиждень у хаті з’явився кошеня. Принесла онука. Крихітний, тремтячий, з величезними вухами й очима, повними подиву.
— Бабу, це тобі. Щоб не нудилося. Йому страшно, а тобі самотньо. Ви одне одному підійдете.
Оксана взяла кошеня обережно, як крихку вазу. І раптом у грудях розлилося тепло, ніби хтось розв’язав старий, закам’янілий вузол.
Кошеня було рудим, з довгими лапами й смішною мордою, наче завжди дивувалосяПерсик запурчав їй під рукою, і раптом здалося, що тепер у цьому домі на одну тінь менше.
