Забута Богом слобідка, де пильні ву́лиці простягалися вздовж нескінченних полів, була наповнена тишею, наче перед грізою. П’ятий день без дощу перетворив навколишній світ на суху, потріскану пустелю. Асфальт дихав спекою, ніж розжарене заліз, а тиша стояла така щільна, що здавалося — її можна розрізати ножем. Все дратувало до нудоти: скрип віконниць, запах паленого олію з сусідньої кухні, дзвін упалої ложки. Навіть муха, що билася об шибку, лунала як наспів, ніби відчувала бурю, про яку люди ще не знали.
Оксана прокинулася серед ночі з відчуттям, що хтось стоїть поруч. Не погляд, а важка, майже відома присутність, наче тінь притаїлася в куті кімнати. Вона лежала нерухомо, вдивляючись у темряву своєї невеликої хати. Задушно. Вікна не відчиняла — у цій слобідці ніч приносила не прохолоду, а гавкіт собак, п’яні розмови та запах дешевих цигарок. Повітря було застояним, як у покинутому повітці. Тіло горіло зсередини, ніби її висушувало не спекою, а чимось невидимим, що накопичувалося роками, як пил у закутках.
На кухні закапав кран. Оксана підвелася, прислухаючись. Кап. Тиша. Знову кап. Вона встала, пройшла босоніж, обережно оминаючи скрипучі дошки, наче боялася розбудити когось, хоча знала: у хаті вона сама. На підлозі лежала розбита чашка. Уламки, гострі, як свіжий поріз. Поруч — калюжа води, не краплі, а ціла, наче хтось виплеснув склянку. Кругла, нерухома, чужа. Оксана застигла. Вона жила одна. Завжди жила сама. Але в цю мить її впевненість дала тріщину.
Вона вимкнула світло і повернулася до спальні. Сон не йшов. Простирадло липло до шкіри, подушка здавалася гарячою, як камінь. Оксана метушилася, намагаючись впіймати невловимий вітерець. Усередині неї поселилося щось — не голос, не постать, а тінь. Ніби хтось мовчав поруч, і ця мовчання було голоснішим за будь-які слова. Воно не лякало, але витягувало сили, як тонка тріщина, що повільно розповзається по склу.
Зранку вона варила борщ. Поставила каструлю охолоджуватись, взяла ганчірку, витерла плиту — не тому, що було брудно, а щоб зайняти руки. Сіла біля вікна, дістала старий зошит. Зім’ятий, у клітинку, з жирною плямою на обкладинці та загорнутими куточками сторінок. У ньому — списки покупок, уривки віршів з юності, нотатки, рецепти, мрії. Був навіть малюнок — чайник з клубами пари, намальований тремтячою рукою років десять тому. Сьогодні вона відкрила чисту сторінку і написала: «Ніхто не приходить. Ніхто не питає. Але я все ще тут.»
Потім перекреслила. Повільно, наче викреслювала частку себе. Чорнило розтектилось, папір під пальцями здавався шорстким, наче чинив опір.
Вона довго сиділа. Слухала, як гудить старий холодильник, як стукають двері в сінях. Хтось прийшов. Не до неї. Знову мимо. Кроки на сходах лунали все тихіше з кожним роком. Світ йшов далі, не озираючись.
Оксана зайшла до кімнати, сіла на край ліжка, поправила ковдру чоловікові, Василю. Він не прокнувся. Дихав важко, нерівно, але звично. Вона поклала руку йому на плече. Він не відсторонився. Значить, ще відчуває. Значить, ще живий. І вона поруч. І поки є це «разом» — є і сенс.
Оксана лігла поруч. Не для сну. Аби бути ближче. Просто лежати і дихати в унисон. Хоч трохи. Хоч цей вечір. Хоч ця крихка тиша на двох.
Через кілька днів вона наважилася подзвонити доньці. Довго ходила по кухні, перекладала посуд, витирала вже чисту мийку, дивилася на телефон, наче на бомбу. Набрала номер тремтячими пальцями, боячись почути холод, поспіх, байдужість.
— Мам? Що трапилося?
— Та нічого. Просто хотіла почути твій голос.
— Мам, у мене справи по горло. Передзвоню, добре?
— Звісно, донечко. Звісно.
Серце стиснулося, але голос Оксана тримала рівним. Після розмови вона сіла, закрила обличчя долонями, а потім встала і поставила чайник, наче це могло заглушити порожнечу.
Але донька передзвонила. Через три години. Без довгих вступів.
— Мам, як ти?
І Оксана розплакалася. Не від болю. Від того, що хтось спитав. Просто спитав. І раптом стало зрозуміло, як сильно їй бракувало цих слів. Простого «Як ти?»
Через тиждень у хаті з’явився кошеня. Принесла онука. Крихітний, тремтячий, з величезними вухами й очима, повними подиву.
— Бабусю, це тобі. Щоб не сумувала. Йому страшно, а тобі самотньо. Ви одіному підійдете.
Оксана взяла кошеня обережно, як крихку вазу. І раптом у грудях розлилося тепло, наче хтось розв’язав старий, заскорузлий вузол.
Кошеня було рудим, з довгими лапами й шкiльною мордою, наче завжди чомусь здивованим. Першу ніч проПершу ніч просидів під столом, а на ранок вже грівся біля неї, муркотячи тихо, ніби наспівуючи старій хаті нову пісню.
