Тиша за вікном
Вперше за роки її голос прорвався крізь тишу. Був він слабким, майже чужим, наче луна з далекого минулого:
— Доброго ранку.
Слова тремтіли, ніби боялись порушити крихкий спокій. Належали вони іншому життю — тому, де вранці лунав дитячий сміх, з дзвоном падала кришка каструлі, а маленькі ручки тягнули її до вікна, щоб показати, як у старій бляшанці соняшник тягнеться до сонця.
Одарка розплющила очі в напівтемряві. Стеля над нею була сірою, наче вицвіле небо над приморським містечком. У хаті було тепло, але холодний протяг ледаче шевелив край фіранки — вона знову забула зачинити вікно. А може, навмисне залишила його відкритим, немов чекала, що з вулиці донесеться знайомий голос. Або кроки. Або поштовх дверей. Вона лежала, дивлячись у стелю, намагаючись знайти в тріщинах відповідь — як вибратися з цієї порожнечі. Голод кольнув у животі. Тоді вона підвелась, прислухалась: хата дихала самотністю, уперто й тихо, наче вона стала її частиною раніше, ніж сама господиня.
У кухні все застигло в часі. Чашка з кавовим нальотом стояла на підвіконні, як німий свідок учорашнього дня. На дошці лежала половинка груші, потемніла, забута — Одарка не могла пригадати, коли почала її різати, але пам’ятала, як завмерла, наче щось усередині тоді обірвалося. На холодильнику — світлина: хлопчик років шести, у яскравому піратському вбранні, усміхається так, що здається — ось-ось заговорить, а його очі блищать, як море під сонцем.
До світлини вона не доторкалася більше двох років. Пальці тягнулися — і завмирали, ніби боялися стерти його усмішку. Фото трималося на магніті з місцевої аптеки — гірка іронія. Тоді вони їздили перевіряти його зір: він казав, що букви у книжці «стрибають». А закінчилося все не лікарнею. Не діагнозом. Закінчилося дорогою, якої нема на мапах, і яку не прокласти в додатку.
Біля дверей стояли його кросівки. Маленькі, з потертими шнурками. Пилюга вкрила їх, як тонкий шар часу. Вони могли здатися забутим непотребом, але для неї були реліквією. Вона обходила їх, затамувавши подих, немогляди, випадковий погляд міг зруйнувати крихкий баланс її ранку. Хотіла прибрати — та не могла. Це лише взуття, декілька сантиметрів тканини та гуми. Але в них — цілий світ. Наче хтось міг повернутися й запитати: «Мамо, де мої кросівки?» І вона мала бути готова — не для нього, для себе.
Одарка заварила чай. Без цукру, без меду — лише окріп із чорним листом. Вода гірчила, наче втягла в себе її думки. За вікном містечко жило своїм життям — байдуже, як море після бурі, де на глибині досі хаос, а поверхня спокійна. У ній же все завмерло, наче хтось витяг штепсель із розетки, і лише рідкісні спалахи спогадів підтримували слабке світло.
Колись вона викладала літературу в місцевій школі. Любила Достоєвського — не за трагічність, а за правду. За вміння знаходити життя в найтемніших куточках. За паузи, де ховалося все, що не можна сказати вголос. Після втрати пішла. Взяла відпустку, а потім не повернулася. Спочатку не могла. Потім не бачила сенсу.
Минулого літа подруга запрошувала її до групи підтримки. Одарка відвідала тричі. Пам’ятала холодну залу з білими стінами, запах дешевої кави з автомата, який заглушував усе — навіть ледь вловимий аромат чужого одеколону, навіть її власні думки. Пам’ятала жінку в синьому светрі, яка втратила доньку, говорила з вимушеною усмішкою, ніби вибачалася за свій біль. І хлопця у толстовці, що мовчав, нервово тереблячи лямку рюкзака, наче хотів у ньому зникнути. Ніхто не кричав, але повітря тремтіло, як тонка плівка над вогнем. Одарка пішла — її біль здавався «неправильним». Ніби вона не заслуговувала місця серед інших скорбот. Ніби втратила щось, чого ніхто, окрім неї, не бачив.
Вона писала листи. Незабережені, сховані у теці на комп’ютері під назвою «Начерки». Писала йому. «Ти б уже пішов у другий клас… Напевно, ненавидів би вівсянку. Ми б сперечалися вранці. Я б зав’язувала тобі шнурки, якби ти не навчився. А ти — мій пірат. Мій сміх у траві. Моє «мам, дивись, корабель!». Мій…» Іноді вона обривала речення на півслові. Крапка. І тиша. Ні продовження, ні виправлень. Лише дихання за екраном і порожнеча за спиною.
Сьогодні її голос зазвучав інакше. Без розпачу, без туги — з втомленою, але твердою рішучістю. Наче всередині щось тріснуло, і крізь тріщину пробилося світло.
Одарка раптом захотіла вийти. Пройтися набережною. Без мети. Просто дихати. Тіло, що закостеніло від років болю, згадало, як рухатися. Вона накинула пальто, натягнула чВона вийшла, і холодне повітря обвіяло її обличчя, наче шепотом обіцяючи, що колись ще буде тепло.
