Тиша за вікном
Вперше за роки її голос прорвався крізь тишу. Він був слабким, майже чужим, немов відлуння з далекого минулого:
— Доброго ранку.
Слова тремтіли, наче боялися порушити крихкий спокій. Вони належали іншому життю — тому, де вранці лунав дитячий сміх, дзвеніла кришка каструлі, а маленькі ручки тягнули її до вікна, щоб показати, як соняшник у старій банці тягнеться до сонця.
Галина розплющила очі у напівтемряві. Стеля над нею була сірою, як вицвіле небо над приморським містечком. У кімнаті було тепло, але холодний протяг лениво коливав край штори — вона знову забула закрити вікно. Або залишила його відкритим навмисне, наче чекала, що з вулиці почується знайомий голос. Чи кроки. Чи стукіт дверей. Вона лежала, вдивляючись у стелю, намагаючись знайти у тріщинах відповідь — як вибратися з цієї порожнечі. Голод кольнув у животі. Тоді вона підвелася, прислухалася: квартира дихала самотністю, уперто й тихо, ніби вона стала її частиною раніше, ніж вона сама.
На кухні все застигло в часі. Чашка зі слідом кави стояла на підвіконні, як німий свідок учорашнього дня. На дошці лежала половина груші, потемніла, забута — Галина не могла згадати, коли почала її різати, але пам’ятала, як завмерла, наче в ту мигу щось всередині розірвалося. На холодильнику — фото: хлопчик років шести, у яскравому костюмі козака, посміхається так, що здається, ось-ось заговорить, а його очі блищать, немов Дніпро на сонці.
До фотографії вона не доторкалася понад два роки. Пальці простягалися — і зупинялися, ніби боялися стерти його посмішку. Знімок тримався на магніті з місцевої аптеки — гірка іронія. Тоді вони їздили перевіряти йому зір: він казав, що букви у книжечці «стрибають». А закінчилося все не лікарнею. Не діагнозом. Закінчилося дорогою, якої немає на картах, і яку не проложити в додатку.
Біля дверей стояли його кеди. Маленькі, з потертими шнурками. Пил осипав їх, ніби тонкий шар часу. Вони могли здатися забутим непотребом, але для неї були реліквією. Вона обходила їх, затамувавши подих, ніби випадковий погляд міг зруйнувати крихку рівновагу її ранку. Хотіла прибрати — і не могла. Це всього лише взуття, кілька сантиметрів тканини та гуми. Але в них — цілий світ. Наче хтось міг повернутися й запитати: «Мамо, де мої кеди?» І вона мала бути готовою — не для нього, для себе.
Галина заварила чай. Без цукру, без меду — просто окріп з чорним чаєм. Вода гірчила, ніби вбрала її думки. За вікном містечко жило своїм життям — байдуже, як річка після зливи, де на дні ще хаос, а поверхня вже спокійна. У ній же все завмерло, наче хтось вийняв штепель із розетки, і тільки рідкіспахи спогадів підтримували слабке світло.
Колись вона викладала літературу у місцевій школі. Любила Шевченка — не за сум, а за правду. За вміння знаходити життя у найтемніших куточках. За паузи, де ховалося все, що не можна сказати вголос. Після втрати пішла. Взяла відпустку, потім не повернулася. Спочатку не могла. Потім не бачила сенсу.
Минулого літа подруга кликала її до групи підтримки. Галина ходила тричі. Пам’ятала холодний зал з білими стінами, запах дешевої кави з автомата, який заглушав все — навіть ледь помітний аромат чужого одягу, навіть її власні думки. Пам’ятала жінку у синій светрі, яка втратила доньку, говорила з вимученою посмішкою, ніби вибачалася за свій біль. І хлопця у хусті, що мовчав, перебираючи лямку рюкзака, наче намагався зникнути в ньому. Ніхто не кричав, але повітря тремтіло, як тонка плівка над вогнем. Галина пішла — її біль здавався «неправильним». Ніби вона не заслуговувала місця серед інших страждань. Ніби втратила щось, що ніхто, окрім неї, не бачив.
Вона писала листи. Незабережені, сховані у папці на комп’ютері з назвою «Начерки». Писала йому. «Ти б уже пішов у другий клас… Напевно, ненавидів би манну кашу. Ми б сперечалися зранку. Я б зав’язувала тобі шнурки, якби ти не навчився. А ти — мій козак. Мій сміх у траві. Моє «мам, дивись, човен!». Мій…» Іноді вона обривала речення на півслові. Крапка. І тиша. Ні продовження, ні виправлень. Тільки подих за екраном і порожнеча за спиною.
Сьогодні її голос звучав інакше. Без розпачу, без болю — з втомленою, але твердою рішучістю. Ніби всередині щось тріснуло, і крізь тріщину пробилося світло.
Галина раптом захотіла вийти. Пройтись набережною. Без мети. Просто дихати. Тіло, заклякле від років болю, згадало, як рухатися. Вона накинула плащ, натягла чоботи, завмерла біляВона вийшла на сонячне проміння, і вперше за довгі роки повітря не було важким.
