Вічна ревність: чи вірна мені моя дружина? Чи я втрачаю її…
Мене звуть Андрій, і я пишу не просто до вас, а можливо, до тих, хто колись сам пройшов через подібне. Я не шукаю співчуття, не хочу осуду — я просто хочу виговоритися. Бо вже не можу мовчати. Вже не в змозі впоратися з цим самотужки.
Мою дружину звати Марічка. Ми разом майже шістнадцять років. Офіційно одружені — п’ятнадцять. У нас двоє дітей — син і дочка. Ми збудували наш дім неподалік Києва, працюємо, виховуємо дітей, іноді їздимо на море — як і всі. Зі сторони — щаслива родина. Але я більше не можу спати вночі. Бо мене з’їдає… ревність.
Я досі люблю Марічку, як того дня на нашому весіллі. Навіть більше. Бо тепер я знаю, яка вона в житті, в буденності, у складні моменти. Я бачив її втомленою, хворою, розтріпаною, засмученою — і все одно вважаю її найвродливішою жінкою у світі. Іноді, коли вона йде на роботу, я досі потайки милуюся, як вона збирається — як обирає сережки, як проводить рукою по спідниці. Мені до тремтіння приємно бути її чоловіком. Я досі приношу їй каву вранці і залишаю записки на дзеркалі у ванній.
Але саме через цю любов я починаю горіти зсередини. Бо боюся. Боюся втратити її. Боюся, що одного дня вона повернеться додому не до мене. Боюся, що хтось інший змусить її сміятися так, як колись вона сміялася зі мною.
Мої страхи не з’явились ні з чого. Вони підкріплені історіями, які я чую щодня на роботі. Чоловіки, які жартують у курилці, розповідаючи, як їздили з “дівчатами” у відрядження. Як їхні дружини нічого не знають. Як легко і просто все можна приховати. А один з них, не соромлячись, сказав мені в обличчя: “Ти що, віриш, що твоя теж така вірна? Зараз всі такі…”
Після таких розмов я почав помічати кожну дрібницю. Раніше Марічка могла годинами сидіти в піжамі, а тепер — наносить легкий макіяж навіть перед походом у магазин. Раніше вона приходила додому о шостій — тепер дзвонить, що затримується через “новий проєкт”. Раніше ділилася кожним днем — тепер каже коротко: “Все нормально”. Вона завжди любила порядок, але тепер у її шафі з’явилося кілька явно “не для роботи” суконь. Нові парфуми. Новий рум’янець на щоках. Чи, може, я це собі вигадую?
Я почав ловити себе на думці, що хочу перевірити її телефон. Встановити на її машину GPS. Зателефонувати в офіс і дізнатися, чи вона справді там. Чи несподівано приїхати до неї на роботу, начебто випадково. Постояв би на вході, побачив, з ким вона виходить на обід. Не один і той самий чоловік поруч? Чи не занадто він галантний? Але потім я затамовують подих — а якщо вона помітить? А якщо я помиляюся? А якщо це все в моїй голові? Як я тоді поясню свою поведінку?
Але ці думки жеруть мене. Кожного вечора я чекаю, прислухаючись до кожного кроку за дверима. Кожне запізнення — як удар в серце. Я не можу задати їй пряме запитання — бо боюся, що якщо спитаю, почую правду. А якщо вона скаже “ні” — чи повірю?
Я не впізнаю сам себе. Я завжди був впевненим чоловіком. Ніколи не шпигував, не влаштовував сцен. Але тепер я розриваюся між любов’ю і параноєю. Я не хочу зруйнувати наш шлюб своєю підозрілістю. Але я й не можу більше жити, ніби не помічаю, що щось змінюється.
Я знаю, що ревність — це хвороба. Але що робити, якщо вона стає хронічною? Я щиро не хочу її втратити. Я хочу бути з нею, прокидатися поруч, рости разом, старіти разом. Я хочу довіряти. Але не знаю як.
Якщо ти читаєш це — людина, яка теж колись відчувала, що земля йде з-під ніг, — скажи: що мені робити? Чи варто поговорити з нею чесно, ризикуючи почути найстрашніше? Чи змовчати і просто бути поруч, сподіваючись, що буря вщухне?
Я більше не справляюся. Я тону в своїй ревності. І не знаю, як вибратися.
