**Зіпсовані гени**
Увійшовши в квартиру, Ганна поставила важкі пакети на підлогу й голосно видихнула.
— Хтось є вдома? — гукнула вбік кімнати. — Двоє чоловіків у хаті, а сумки тягаю сама, — буркнула вона. — Їсти всі хочуть, а допомогти — нікому, — знову голосно, щоб точно почули, додала Ганна. Роздягалася теж шумно, раз-по-раз зітхаючи й охкаючи. Нарешті, у дверях з’явився син.
— Візьми сумки й віднеси на кухню. Тато вдома?
Ігор підняв пакети.
— Телевізор дивиться, — кинув через плече.
Міг би й мовчати про телевізор. Матір же не питала, що батько робить. Але чому тільки йому діставатися від матірнього гніву? Хай і батькові перепаде.
— Чого кричиш? — У дверях з’явився голова сім’ї.
— Нічого. Втомилася, — відірвалася Ганна. — Зараз відпочину п’ять хвилин і вечерю зготую. Усе сама. Хоча б макарони зварили. — Ганна засунула ноги в капці й вимкнула світло в передпокої.
— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда, Ігорку? — батько, вловивши початок сварки, одразу залучив сина до змови.
З кухні лунало лише шелестіння пакетів і звук холодильника, що зачинявся. Ігор вирішив зберегти нейтралітет. Так безпечніше.
— Значить, не зварили, — зітхнула Ганна. — Була б донька, сама б здогадалася, що робити. А від вас ніякого толку, — пробурчала вона, пройшовши повз чоловіка на кухню.
— Галю, ти втомилася, я розумію, але нащо на нас з Ігорем зриватися? Я ж не екстрасенс, не вмію вгадувати, чи макарони варити, чи картоплю. Сказала б — ми б і зварили, і в магазин сходили. Я теж щойно з роботи, до речі. А то… — Чоловік різко махнув рукою й зник у кімнаті.
— Ото й кажу, що вам усе треба казати. На дивані лежати краще, — воркотіла Ганна, але вже без злости, під ніс.
Скандалу вона не хотіла. На нього вже не вистачало сил. Просто не могла одразу заспокоїтися.
— Дякую, сину, іди, уроки роби, далі я сама…
Ігор миттєво зник біля комп’ютера. Ганна відкрила холодильник, похитала головою й почала перекладати продукти. Випустивши пару, заспокоїлася. Чоловіка й сина вона обожнювала — просто сьогодні шлея під хвіст потрапила. Чоловіча справа — не кухня.
Після вечері вона зібрала залишки макарон із сковорідки в контейнер, додала туди котлету. Хотіла покласти ще одну, але передумала.
— Знов Мироненкам понесеш? Дивись, розбалуєш, потім сама ж жалітимешся, що на шию сіли, — докоряв чоловік, помстаючи за її воркотню.
— Не Мироненкам, а Оленці. Дома, мабуть, і їсти нічого. Мати все пропиває. Шкода дівчинку. Бачила, як вона вела додому п’яну матір. Та й лыка не в’язала. Дівчинка розумна, хороша, а з батьками не пощастило, — пояснила Ганна, перевзуваючись.
Чоловік не відповів.
Ганна спустилася на третій поверх і подзвонила у пошарпані двері, що не викликали довіри — пхнеш плечем, і вони відчиняться. Та й навіщо? У квартирі брати нічого, навіть таргани з голоду втекли.
— Хто? — почувся тоненький голосок із-за дверей.
— Оленко, це тітка Ганна. Відчини, я тобі поїсти принесла.
Клацнув замок, двері трохи відчинилися, і в щілину Ганна побачила пильне око дев’ятирічної Оленки.
— Візьми, поїж. Мати спить?
Дівчинка ширше відчинила двері, взяла контейнер і кивнула.
— Ну, добре, піду я. А ти поїж. Худенька, у чому тільки душа тримається, — Ганна з жалем дивилася на дівчинку. — Матері не залишай.
Дівчинка знову кивнула й зачинила двері.
«Мені б таку доньку», — зітхнула Ганна, піднімаючись сходами до себе.
Вона зайшла до сина в кімнату. Той поспіхом закрив ноутбук, але Ганна встигла помітити, що він грав.
— Добре, не ховай. Уроки зробив? — запитала вона, підійшовши до столу.
— Давно.
— Ти завтра після школи поклич Оленку до нас і погодуй її супом. Мати все пропиває, самі хліб їдять, а то й його немає. Дівчинка завжди голодна, худа, як трісочка.
— Гаразд, мам, — погодився чотирнадцятирічний Ігор, не питаючи зайвого.
— Багато не грай, лягай спати, — сказала Ганна вже від дверей.
— Добре. — Ігор відкрив гру й уперся в екран.
Наступного дня, проходячи повТак і пройшли роки: Оленка закінчила медучилище, Ігор став її опорою, а Ганна, хоч і тривожилася, зрозуміла, що щастя сина — у його виборі, і з часом прийняла Оленку як рідну.
