**Заслужене щастя**
Марія прийшла з роботи, переодягнулася і випила чаю. Вечерю готувати ще рано, встигне. Андрій прийде за пару годин. Вона взяла книгу, лігла на диван і блаженно витягнула ноги. Цілий день вистояла на підборах.
Марія працювала вчителькою початкових класів. Виглядала охайно, з акуратною стрижкою. Носила суворі костюми й стримані сукні — так вимагав шкільний дресс-код. Щодня їй доводилося спілкуватися з батьками учнів, а вони були різні — і скромні, і заможні. Вона вміла не вирізнятися серед тих, хто не багатий, і не загубитися поруч із успішними. За роки роботи навчилася говорити чітко, не підвищуючи голосу. Діти і батьки її поважали.
Пройшовши кілька сторінок, Марія відчула, як очі заплющуються. Вона закрила їх і непомітно задрімала. Прокинулася від звуку книги, що впала на підлогу. Марія сіла, потерла очі, нахилилася, щоб підняти книгу — і раптом почула дверний дзвінок. У Андрія є ключ, та й повертатися йому ще рано. Дзвінок повторився — нерішучий, короткий.
Марія глянула у дзеркало в передпокої, поправила збитий волосся й відчинила двері.
На порозі стояв Юрій, друг і колега Андрія.
— Вітаю, Маріє.
— Вітаю, Юрію. Андрій ще не повернувся з роботи, — сказала вона.
— Знаю. Я… до тебе. — Юрій переступав з ноги на ногу.
— Заходь. — Марія відступила, пропускаючи його.
Він зняв пальто, повісив на гачок, шарф запхав у рукав. Потім скинув черевики. Марія спостерігала, намагаючись зрозуміти, що могло привес— Знаєш, Маріє, — почав Юрій, глибоко зітхнувши, — іноді найважче сказати правду, але ще важчіше — прийняти її.
