**Справедлива угода**
Соломія відходила повільно й болісно. Виснажений нескінченними хіміями організм уже не боровся з хворобою. Та й сама Соломія мріяла швидше звільнитися від болю, який мучив її останні місяці. Від знеболюючих вона постійно перебувала у напівсні, індивідуально виринаючи, ніби з води, і знову поринаючи в рятівну дрімоту, що обволікала розум.
Марійка приходила зі школи, заходила в кімнату, наповнену специфічним запахом важкохворої людини, і довго дивилася на маму. Та зовсім не нагадувала ту колишню, смішну й жартівливу маму. Лежала із заплющеними очима, а Марійка напружено слідкувала за рухами грудей під ковдрою — чи дихає.
— Мамо. Мамусю, ти мене чуєш? — кликала дівчинка.
Повіки Соломії здригалися, але підняти їх у неї не було сил. Заходила бабуся й відводила Марійку з кімнати.
— Ходімо, серденько, нагодую, потім уроки робитимемо. Хай мама поспить.
— Бабусю, вона й так увесь час спить. Коли вона, нарешті, видужає? Хочу, щоб усе було як раніше.
— Ох, дитинко, я б теж цього дуже хотіла. Але сон — перше ліки для одужання. — Бабуся ставила перед Марійкою тарілку наваристого борщу й сідала навпроти, стримуючи набігаючі сльози.
«Яка ж несправедливість — я живу, а моя молода донька вмирає. І нічого не зробиш. Скільки молилася, у церкву ходила… Чим я прогнівила Бога? Що зробила не так?» — думала вона, зітхаючи.
Соломія померла на світанку. Оксана о третій ночі встала в туалет, заглянула в кімнату. Донька лежала нерухомо, але була жива. Оксана знала це точно. Потім лягла й довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Соломійка. Вона сміялася, махала рукою й тікала, час від часи озираючись. «Постривай, куди ти? Повернись!» — кричала уві сні Оксана й прокинулася.
Вона відразу ж підвелася й пішла до кімнати доньки. Та лежала спокійна й чужа. Оксана примкнула двері. На кухні нагріла чайник, підігріла сирники для Марійки й тільки потім розбудила її.
Марійка поснідала. Наділа шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатися.
— Не ходи, хай поспить, — гукнула їй Оксана. — Ось, краще поклади яблуко в рюкзак. — Вона простягнула Марійці червонобоке яблуко.
Вони йшли до школи, й Оксана розсіяно слухала онуку.
— Ті сьогодні якась не така? — запитала Марійка.
— Погано спала, не висипалася, — пояснила бабуся.
Повернувшись додому, вона одразу викликала швидку.
— Коли померла? Чому так пізно подзвонили? — допитувалася сувора лікарка.
— Онуку в школу провела. Не треба, щоб вона це бачила…
Потім Оксана чекала машину. Дякувати Богу, недовго. Встигли відвезти Соломію до повернення Марійки. По дорозі до школи вона все думала, як сказати дівчинці, що мами вже немає, але так нічого й не вигадала. А вдома затрималася й не встигла встежити, як Марійка вбігла в кімнату.
— А де мама? — повернулася вона до бабусі.
Оксана втомилася від запитань, від клопотів, і сказала перше, що спало на думку:
— У лікарню відвезли. — І відвела погляд.
Мабуть, дівчинка здогадалася про щось або образилася, що бабуся не попередила її. Відмовилася їсти, залізла в кут дивану й відвернулася до вікна. Сил заспокоювати її не було. Хто б і її заспокоїв? Оксана замкнулася у ванній, відкрила воду й подзвонила Юркові, колишньому чоловікові Соломії. Вона ще зранку знайшла його номер у телефоні доньки.
— Тобі чого? — роздратовано, без привітання відповів Юрко, думаючи, що дзвонить Соломія.
— Це Оксана Михайлівна, мати Соломії. Вона сьогодні вранці померла. Ти не міг би забрати Марійку до себе на три дні? Я сказала, що маму поклали в лікарню. Мені треба багато що встигнути, сили б вистачило. Не можу їй правду сказати.
— Так, зараз приїду, — вже спокійніше відповів Юрко.
За півгодини він дзвонив у двері. Марійка побачила тата й навіть зраділа. Вона все ще була зла на бабусю.
— Як життя? — він присіОксана глянула на онуку, яка так схожа була на її Соломійку, перехрестилась і прошепотіла: «Дякую, Боже, за цю дитину і за те, що в нас є одна одна».
