Справжній чоловік
Оля з Іваном зустрічалися два роки. Її мати вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, а до весілля справа так і не дійде. Сам Іван казав, що поспішати немає чого, встигнуть, і так добре разом…
Минуло літо, з дерев обпали листя, вкривши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого, продувного жовтневого дня Іван раптом незграбно зробив Олі пропозицію, подарувавши скромне маленьке перстенько.
Вона обхопила його шию руками і прошепотіла на вухо: «Так», а потім наділа перстень на палець і радісно скрикнула: «Так!», простягнувши руки угору і підстрибуючи від щастя на місці.
Наступного дня вони пішли до ЗАГСу і, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Олі хотілося весілля влітку, щоб усі бачили, яка вона гарна в білій сукні. Але сперечатися з Іваном не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім ще й передумає. А вона його кохає і не переживе розлучення.
У день весілля лютувала справжня завірюха. Вітер розчухрав ретельно укладену зачіску. Повітряна спідниця білої сукні роздувалася дзвоном, і здавалося, наступний порив підхопить красуню наречену й понесе далеко-далеко. На ґанку Іван підхопив щасливу дружину й на руках доніс до автівки. І ніщо — ані завірюха, ані розкуйовджена зачіска — не змогло забрати радість закоханих.
Спочатку Оля купалася в любові й щасті. Здавалося, так буде завжди. Та ні, траплялися й невеликі сварки, але вночі вони швидко мирилися й любили одне одного ще сильніше.
Через рік у щасливій родині народився Андрійко.
Хлопчик рос спокійним і кмітливим на радість мамі та татові. Іван, як більшість чоловіків, мало допомагав Олі справлятися з сином, боявся брати малого на руки, а якщо й брав, то Андрійко починав ревіти, і Оля швидко його забирала.
— Та вже сама з ним, у тебе краще виходить. От виросте — тоді й буду з ним у футбол грати. Я краще забезпечуватиму вас, — казав Іван, але його зарплатні ледве вистачало на трьох.
Андрій підріс, пішов до садочка, Оля вийшла на роботу. Але грошей не прибавилося, накопичити на перший внесок за квартиру в іпотеку ніяк не виходило. Почалися претензії, подружжя сварилося, докоряючи одне одному за зайві витрати. Миритися, як раніше, вже не виходило.
— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Ти їх, чи що, їш? — роздратовано запитав одного разу Іван.
— Ти їх їш, — підколола Оля. — Дивись, який живіт відростив.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, змінилася. Я одружився з гарною метеликовою, а ти в гусеницю перетворилася.
Слово за слово, вони посварилися всерАле минули роки, і коли Оля тримала на руках свого першого онука, вона нарешті зрозуміла, що справжній чоловік — це не той, хто тримає обіцянки, а той, хто повертається, навіть коли зробив помилку.