Справжня дружина: Як мені вдавалося жити з однією жінкою понад півстоліття? Мій молодший брат Петро завжди дивувався цьому і називав мій секрет любов’ю та великим терпінням. Його власна доля склалася інакше: швидке весілля з Асєю, прекрасна колекція фарфорових фігурок, яку вона безмежно берегла, родинний дім, маленька кімната, зрада, розбиті мрії та осколки статуеток, тріщина у стосунках, розлучення, самотність. Після років розгульного життя та кількох шлюбів Петро тяжко захворів, і під час прощання попросив мене передати Асі чемодан з новою колекцією статуеток та всі заощадження. Завдяки цій несподіваній спадщині Ася разом із сином змогла розпочати нове життя за океаном і назавжди залишилась для Петра “рідною дружиною”.

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 6 хв.Опубліковано 13.02.2026

РІДНА ДРУЖИНА

Ну як ти примудряєшся стільки років жити з однією й тією ж жінкою? В чому секрет? мій брат щоразу, приходячи в гості, обовязково цим цікавиться.

Любов і терпіння на вагу золота. Ось і весь секрет, кожен раз відповідаю, наче папуга.

Такий рецепт не для мене! Я всіх жінок люблю. Для мене кожна ціла таїна. А жити з уже прочитаною книжкою вибач, краще вже сам, сміється брат.

Молодший брат Остап одружився вісімнадцяти літ. Його наречена, Явдошка, була старшою аж на десять років. Дуже мила, трохи сором’язлива, але відчайдушно закохана жінка. А Остап ну, Остап лиш покрутив нею.

Явдошка оселилася у нашому хатньому мурашнику, де мешкало ще семеро родичів і комарів не менше. Вона народила сина, Матвійчика, й уявила, що ось, щастя впіймане, міцно тримає в руках! Молодим, як водиться, виділили комірчину, де двом було тісно, а трьом затишно.

Явдошка мала унікальну колекцію порцелянових фігурок усю душу в неї вкладала! Колекцію складали десять рідкісних витворів: зайчики, козлики, малесенький глечик Всі знали, що Явдошка ці фігурки береже, як зіницю ока. Вона частенько підходила до комода, роздивлялась, усміхалася, ніби діти ті фігурки.

Я тоді тільки примірявся до сімейного життя, дівчат розглядав пильніше за вакансії. Хочеться ж одну й на віки-вічні! Забігаючи наперед: мрія здійснилася, з моєю Олесею вже понад пів століття разом.

Остап із Явдошкою віджили десять років. Особливо похвалитися їй не було чим. Вона прагнула бути доброю дружиною, всю душу вкладала в сімю. Покірна, скромна, добра жінка. А чого ж тоді бракувало Остапу? Очевидно, свого, братського розуму.

Якось Остап прийшов питий. Не сподобалась йому щось у вигляді чи поведінці Явдошки, жартував грубо, руки розкидав. Явдошка, відчувши запах великої грози, взяла Матвійчика й тихо зникла до двору. Та тут гримить так, що аж шибки затремтіли! Явдошка вже здогадалась то її фігурки. Забігла до кімнати серце в пяти: уся її колекція на підлозі, все черепки. Лише одна фігурка, нібито янголятко, уціліла. Взяла її, поцілувала, нічого Остапу не сказала. Лише очі на мокрому місці.

З того часу між ними виникла тріщина. Мені здається, Явдошка ніби з родини в душі кудись пропала. Жила, старалася, господарювала, але радість десь далеко.

Остап почав прикладатися до пляшки дедалі частіше. Додому зачастили сумнівні подруги, товариші “по інтересах”. Явдошка все розуміла мовчала. Була відчуженою, сумною, мов тінь себе самої. Остап вдома майже не ночував, і зрештою повністю забув про родину. Явдошка зрозуміла: за вітром у полі не наздоженеш. Врешті-решт розлучилися без скандалу, без битих тарілок і криків. Явдошка з Матвійчиком повернулася у рідне містечко Прилуки. Остання фігурка лишилася мов спомин. Явдошка залишила її на комоді, як память про себе.

…Остап горя не знав. Почалося життя казкове: хто пє, гуляє, жениться це точно про нього! Швидко сходився та ще швидше розходився. Одружувався аж тричі і все марно. Жив, як спалах: вечорами дешеве вино і непевна компанія. Хоча при цьому працював в університеті, був грамотним економістом, його постійно запрошували на лекції, навіть книжку написав. Пророкували велике майбутнє, але алкоголь та вільне життя поставили на цьому жирний хрест.

…Одного разу вирішили всі ми: Остап заспокоївся, став серйозною людиною. Знову зібралися ми на його весілля скромно, без помпи. Наречена мала семнадцятирічного сина-підлітка. Вже тоді всі дружно зрозуміли: Остапові з цим пасинком не по дорозі. Як у воду дивилися: спільної мови так і не знайшли. Через пять років майже побилися довелося розходитись.

Далі були “проходящі”: Люба, Катерина, Уляна Всіх любив, кожну обожнював, та ні одна не стала йому родною.

Та доля знайшла Остапа. В пятдесят три роки тяжко захворів. Жінок поруч уже не було як корова язиком злизала. Доглядали його лише я та сестри.

Семене, там під ліжком чемодан подай, важко дихав, говорити йому боляче.

Залазжу під ліжко, дістаю потертий чемодан. Відкриваю а він повен порцеляновими фігурками. Кожна обгорнута в рушничок, аби не побити скарб.

Оце все Явдошці збирав. До сих пір її мовчазний докір памятаю після тих черепків Намучилася зі мною, бідна. Памятаєш, я по відрядженнях мандрував? Скрізь скуповував фігурки. Там, у дніщі подвійне гроші є. Віддай усе Явдошці, хіба простить Не побачимося вже, Остап відвертається до стіни.

Добре, Остапе, обіцяю, все передам, горло стискає. Відчуваю: прощаємось назавжди.

Під подушкою конверт, там адреса Явдошки. Візьми

Явдошка, як виявилося, жила у своєму дитячому містечку, а Матвійчик тяжко хворів, лікарі лише розводили руками та радили їхати десь у Європу, може, там допоможуть. Саме це дізнався з її листа під подушкою Остапа. Виявляється, листувалися вони, та писала лише Явдошка Остап уже не відповідав давно.

…Після похорону брата зібрався в дорогу. Мусив виконати прохання покійного.

Зустрів Явдошку на маленькій станції та обіймає, аж кістки хрумтять:

Ой, Семене, ну вилитий же ти Остап! Не відрізниш

Вручую їй чемодан: Явдошко, пробач Остапа Там і гроші, й щось ще від нього це для тебе. Ти була йому найдорожчою женкою на всьому світі. Памятай.

Прощалися навіки у кожного свій шлях.

Лише один лист прийшов від Явдошки.

“Семене, дякую тобі й Остапу за все. Дякую Богові, що Остап був у моєму житті. Статуетки ми з Матвійчиком вигідно продали, знайшлася для цього справжня оцінювачка. Я вже не могла на ті речі спокійно дивитись, бо кожна з рук мого Остапа На виручені гривні ми зважилися поїхати аж у Торонто. Сестра давно кликала. На Батьківщині мене нічого вже не тримало. Лишалась лише надія Остап покличе. Не покликав Але я щаслива, що для нього лишалась рідною дружиною. Значить, не все було втрачено. Миті тут подобається, почувається краще. Прощавай!”

Зворотної адреси вона не залишилаЯ перечитав Явдошчиного листа разів із десять, відчуваючи, як щось непомітно полегшує сум у серці. Там, у далекому Торонто, вона знайшла нове життя, яке Остап ніколи так і не здобув життя без болю, без тіні минулого. Миті сміється на фотографії у конверті, в очах віра і світло, якого колись не вистачало її матері.

Я закрив листа й поставив його до книги, щоб не загубився між звичайними листами. Дивлячись у вечірнє вікно, у якому вже відбивалися перші сірі зорі, я раптом зрозумів: іноді справжня рідність залишається не в печатках чи штампах, не в порцелянових статуетках, і навіть не в спогадах. Вона оживає у тій чистій вдячності, з якою прощаєш іншого і себе теж.

За вікном проїхала нічна електричка кудись, у простори без жалю та тривог. А я подумав: кожен із нас усе одно несе у собі ту єдину статуетку тендітного янголятка, якою ніколи не дозволяєш собі розбити. І поки серце його береже, навіть втрачені кохання не минають даремно.

Тоді я, несподівано для себе самого, всміхнувся. Як добре, що колись навчився любити одну жінку і що маю за що дякувати життю.

Побачити власними очима Після страшної трагедії на дорозі, коли Ксенія втратила чоловіка та свою шестирічну донечку, вона довго не могла оговтатись. Майже пів року жінка провела у клініці, ізолювавшись від усього світу, поруч була лише її мама, терпляче і лагідно підтримувала доньку. Якось мама сказала: — Ксено, бізнес твого покійного чоловіка от-от розвалиться, тримається ледве-ледве, Єгор сам не справляється. Він дзвонив, просив тебе повернутись. Добре, що Єгор – надійна людина, але… Ці слова злегка підбадьорили Ксенію. — Мабуть, треба зайнятись чимось, мій Денис був би радий, якби я продовжила його справу. Тим паче, він мене багато чому навчив і брав у свій офіс. Ксенія повернулась до роботи і врятувала сімейний бізнес. Проте біль за втрачену доньку не минав. — Доню, хочу тобі порадити взяти прийомну дитину з дитячого будинку, причому таку, якій ще гірше, ніж тобі. Ти врятуєш їй життя і сама знайдеш у цьому сенс… Мама виявилась права: Ксенія після довгих роздумів вирішила зробити цей крок, хоча розуміла – рідну донечку ніхто не замінить. Арінка народилася майже незрячою. Освічені батьки, одразу дізнавшись про діагноз, відмовились від дитини — злякалися відповідальності. Так дівчинка опинилася у львівському будинку маляти. Там їй дали ім’я – Аріна. Вона з дитинства бачила світ лише як тіні. В дитбудинку навчилася читати, обожнювала казки й вірила, що колись і до неї прийде добра фея. І вона прийшла, коли Аріні було майже сім — красива, багата зовні, але дуже нещасна всередині жінка. Аріна не могла її розгледіти, та серцем відчула – ця жінка добра. Ксенія з першого погляду зрозуміла – це її дівчинка, її рідна. Білявка з блакитними незрячими очима… Ангел. — Хто це? — з захопленням запитала Ксенія. — Наша Арінка, дуже ніжна та лагідна, — відповіла вихователька. — Аріна — моя, — без вагань вирішила Ксенія. Відтоді вони були нерозлучні. З появою Аріни життя Ксенії знову набуло сенсу. Лікарі обнадіяли: якщо зробити операцію, зір може частково повернутись, та дівчинці доведеться завжди носити окуляри. Ксенія відразу ухопилася за цю надію, і перед школою провели операцію. Аріна ще погано бачила, але шанс був. Потрібно було трохи зачекати і зробити ще одну операцію, коли Аріна підросте. Весь цей час Ксенія присвячувала доньці — матеріальна сторона була на висоті, бізнес процвітав, та все життя крутилась довкола коханої дитини. Минали роки — і Аріна виросла справжньою красунею, закінчила університет і вже працювала у фірмі мами. Ксенія оберігала доньку, ревнувала до кожного хлопця — щоб ніхто не використав її наївність і не спокусився на чимале придане. Але одного разу у житті Аріни з’явилась справжня любов — Антон. Ксенія познайомилась із ним і не мала нічого проти стосунків. Незабаром Антон освідчився, пішли приготування до весілля, а після розпису планувалась ще одна, вирішальна операція по відновленню зору Аріни. Антон був турботливим і добрим, хоча іноді Ксенію щось насторожувало… Молодята поїхали оглядати заміський ресторан, де мало відбутись весілля. Поки Антон вийшов через сигналізацію автівки, дзвонив його телефон. Взяла слухавку Аріна — і почула, як майбутня свекруха Інна Сергіївна навчає сина «позбутись сліпої невістки» під час весільної подорожі у Карпати, мовляв, “поскользнеться і впаде, а ти лишайся вдовцем — ніхто й не запідозрить… Головне, щоб вони з мамою не встигли зробити операцію”. У шокованої Аріни підкошувались ноги… Антон повернувся, а вона вже все знала. Після розмови з мамою Ксенією стало ясно — їх страшним планам не судилося здійснитися. Антон швидко зник із міста, а його мама втекла після скандалу. Попереду на Аріну чекала операція в львівській офтальмологічній клініці. З нею постійно була Ксенія, а також молодий, уважний лікар Дмитро Ігорович. Коли Аріні зняли пов’язку і вона вперше побачила світ яскраво — великі квіти і, найголовніше, очі свого лікаря — дівчина розплакалася від щастя. Дмитро ніжно підтримав її. Попри те, що окуляри Аріні доведеться носити все життя, жити вона вміє на повну. Минув рік — і вже ніжна весільна сукня, щасливі кольорові фото у Львові, а згодом — народження гарненької донечки з сірими очима, як у тата. Аріна нарешті побачила світ власними очима — і знайшла справжнє щастя. Дякуємо за прочитання цієї історії! Підписуйтеся та бажаємо вам щастя й любові у вашому житті!

ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ «Тебе вже давно інтернат чекає! Забирайся з нашої родини!» — із зірваним голосом вигукувала я, не тямлячи себе від обурення. Об’єктом моєї люті був двоюрідний брат Діма. Боже, як я його любила в дитинстві! Пшеничне волосся, василькові очі, веселий характер — усе це був наш Діма. …Родина часто збиралася за великим столом. Серед усіх двоюрідних братів я найбільше виділяла саме Діму: той вмів таке виговорити, що заслухатися можна було. А ще чудово малював — за вечір по п’ять-шість малюнків виходило. Я милувалася ними, не могла відірватися, потай складала малюнки в письмовий стіл і берегла, як скарб. Діма був старший на два роки. Коли йому виповнилося 14, зненацька померла його мама — не прокинулася… Постало питання: куди подіти Діму? Спочатку звернулися до його рідного батька. Знайти його було непросто — після розлучення у батька вже була нова сім’я, і він не захотів «рушити їхній спокій». Далі вся рідня розвела руками — у кожного свої турботи, сім’ї… Вдень ніби родичі, а як ніч — і згадати нікого. Мої батьки, маючи двох власних дітей, взяли над Дімою опіку — бо ж його покійна мама була молодшою сестрою мого тата. Я зраділа, що Діма житиме у нас. Але… Першого дня мене насторожила його поведінка. Мама, щоб трохи потішити сироту, питає: — Може, тобі чогось хочеться? Кажи, не соромся. Діма без роздумів: — Хочу дитячу залізницю. А ця іграшка тоді коштувала чимало. Я була в шоці: у тебе мама померла — найдорожча людина, а ти — про іграшку… Як так? Батьки негайно купили йому омріяну дорогу. А далі — «Купіть магнітофон, джинси, фірмову куртку…» Це були вісімдесяті — усе дороге й дефіцит. І батьки, обмежуючи себе і нас із братом, виконували бажання сироти. Ми терпіли — розуміли… …У 16 у Діми з’явились перші дівчата. Братик став дуже любвеобільним. Більше того, почав доглядати… за мною! Але я, спортсменка, давала відсіч його «залицянням». Ми навіть сварилися й билися, я ридала від образи, та батькам не казала — не хотіла тривожити. Коли Діма отримав відмову, переключився на моїх подруг — ті, до речі, самі за нього боролися… …А ще Діма крав. Відверто й без сорому. Я збирала на шкільних сніданках гроші на подарунки для батьків — і якось моя скарбничка виявилася порожньою… Діма зводив очі: «Не я брав!» Моя душа розривалася: як можна жити в одному домі — й красти?! Діма руйнував наші сімейні підвалини, вважав, що всі йому винні. Я його зненавиділа. І закричала на все горло: — Йди з нашої родини! Я наговорила багато, мама мене ледве заспокоїла. Із того часу Діма перестав для мене існувати. Я його ігнорувала. Згодом дізналася: родичі знали, який «фрукт» із Діми. Просто ми жили в іншому районі… Вчителі попереджали батьків: «Дарма ви того Діму взяли — і ваших дітей зіпсує». …В новій школі з’явилася дівчина Катя, яка закохалася в Діму без пам’яті й після випуску вийшла за нього. Народила доньку, все життя терпітила його закидони, зради й брехню. Як казали наші люди: з дівки — гора з плеч, з чоловіка — гора на плечі… Діму забрали до війська — служити довелося в Казахстані, і там з’явилася «побічна» сім’я. Після демобілізації він там і залишився через новонародженого сина. Катя, не довго думаючи, поїхала в Казахстан і повернула чоловіка додому. Мої батьки так і не дочекалися слова подяки від племінника — хоча й брали його безкорисно. …Сьогодні Дмитру Євгеновичу — 60. Він активний парафіянин церкви. З Катею мають п’ятьох онуків… На перший погляд, усе добре, а от гіркий осад від Діми лишився на все життя… І з медом не смакує…

Ми з чоловіком приїхали в село знайомитися з його батьками. Васина мама, вийшовши на ґанок, вперлася руками в боки, наче справжня господиня біля печі, й вигукнула: — Ой, Васильчику! Чому ж не попередив?.. Дивлюсь, не сам приїхав! Василь обіймає мене міцно: — Знайомся, мамо — дружина моя, Валентина. “Гора” в квітчастому фартусі рушила до мене: — Ну, здорова, невісточко! І тричі, як заведено, обійняла та поцілувала. Від Клавдії Петрівни пахло часником і свіженьким хлібом. Свекруха стисла мене в обіймах так, що я ледь не злякалась. Голова опинилась між двох пухких “подушок” — її грудей… Вона відійшла і критично обвела очима: — Васю, де ти таку пташку впіймав? — У місті! В бібліотеці… А тато вдома? — У сусідки, з пічкою бавиться… Ну, заходьте у хату, та взуття знімайте — підлогу щойно мила. Сільські діти з цікавістю розглядали нас із двору. — Саньку, бігом до Спиридонівни! Кажи Васильовичу — син з невісткою приїхав! — Зараз! — і хлопчина зірвався з місця. Ми зайшли до хати. Василь зняв з мене модне демісезонне пальто, куплене у секонд-хенді, повісив біля печі. Потім приклав мої холодні долоні до теплого боку печі: — Годувальниця моя! Ще тепла… А в хаті вже бряжчали чавуни і дзвеніли склянки з ложками… Поки свекруха накривала на стіл, я з цікавістю розглядала сільську оселю: образи в кутку, занавіски у квіточку, на підлозі й табуретках самоткані доріжки. Біля печі дрімає рудий кіт… — Минулого тижня розписались, — почувся голос Василя. Я дивувалась, як швидко на столі опинилися всілякі смаколики! У центрі — холодець, поряд — квашена капуста, помідори, тепле молоко з рум’яною скоринкою, пиріг з яйцем та цибулею… Хоч заїдайся! — Мам, вистачить вже — тут на тиждень наскладала, — буркнув Василь, відламуючи шмат хліба. Свекруха поставила пляшку самогону й задоволено витерла руки об фартух: — От і все, тепер можна святкувати! Так я й познайомилася з Васиною мамою. Василь і мати — як дві краплі води: чорняві, рум’яні. Тільки Василь спокійний, а свекруха — як гроза весняна: голосна та рішуча. Не один впертий кінь узятий нею під вуздечку, не одну палаючу хату врятовано… Аж тут гримнула двері. В кухню, впускаючи холод, зайшов невисокий чоловік. “Мужичок-мізинчик” зрадів: — Отак діла! Не знімаючи робочої куртки, обійняв сина: — Привіт, тату! — Руки помий, а вже тоді вітайся! — наказала свекруха. Тато потис мені руку: — Здрастуйте, панночко! У нього веселі блакитні очі, рідка рудувата борідка й такі ж кучері. — Мамо, налий і мені борщу! — стукаючи кухлем, попросив Василь Васильович. — За вас, дорогі! Після вечері я розговорилася: — Василь Васильович, чому у вас в роду всі Василі? — Бо всі ми, Валю, пічники в кількох поколіннях! Тільки цей, — кивнув на сина, — токарем вирішив стати. — І токарі потрібні! — Василь Васильович, а тяжко піч класти? — Це ціле мистецтво, — підніс палець вгору. — Щоб гарно й тепло, щоб пироги смачні… Не дивись, що я такий худий — ми, руді, народ витривалий, сонцем цілуваний! — Батько наш — на всі руки майстер! — додала свекруха. — Тату, якусь бувальщину розкажіть! Свекор хитро посміхнувся: — Ну раз хочете — слухайте! Перша байка… І почалися веселі спогади — про сінокіс, про мисливські пригоди з кабанами, як у лісі на дереві ніч просидів. Свекруха підкинула й своїх жаргучих слів, і домашнього меду запропонувала до чаю. Ми слухали, сміялись, грілись у теплій хаті й в душевних розповідях Василевої родини… А вночі я, лежачи на печі, почула хтось гучно дихає збоку: — Пих-пук, пих-пук… — Домовий! — майнуло в голові. А на ранок виявилося, що то не домовик, а проста опара на хліб, яку свекруха біля печі забула. І не раз ще ми поїдемо до Васиних батьків — чути байки Василя Васильовича, грітися біля печі, смакувати домашнім хлібом… Але це вже зовсім інша історія!