– Та мені така донька й непотрібна! – вигукувала Валентина Петровна, махаючи зім’ятим папером. – Сором на цілу родину! Як я тепер людям в очі дивитимусь?
– Мам, та заспокойся, благаю, – благала Соломія, стоячи біля кухонних дверей з почервонілими від сліз очима. – Давай по-людськи поговоримо.
– Та про що тут говорити? – материнський голос діяв на нерви. – Університет кинула, нормальної роботи не в’яжеш, а тут ще й це! З кимось там звелась, псую ім’я цілому кварталу!
Сусідка тітка Параска з сусідньої квартири обережно визирнула в коридор, почувши галас. Валентина Петровна помітила її допитливий погляд і ще дужче розсердилась.
– Бачиш? Усі сусіди вже знають! – вона шпурнула папір на стіл. – Двадцять п’ять літ тебе годувала, усе краще віддавала, а ти мені таким вдячна!
Соломія підняла впалий аркуш і розгладила його тремтячими руками. Це була заява на реєстрацію шлюбу. ЇЇ заява.
– Мамо, та я ж щаслива, – спробувала вона пояснити. – Олесь чудовий чоловік, він мене кохає…
– Чудовий?! – Валентина Петровна зареготала, але сміх лунав зло й гірко. – Розлучений з дитиною, без стабільної роботи, старший на десять років! Та ж звичайний альфонс!
– Це неправда! Лесь працює, у нього власна майстерня з ремонту тракторів…
– Майстерня! – фуркнула мати. – Гаражувала, хотіла сказати! Нюхати екскременти та солярку все життя збираєшся?
Соломія опустилась на стілець, відчуваючи, як ноги підкошуються. Вона готувалась до цієї розмови днів зо два, повторювала слова, сподівалась на розуміння. Але все пішло не так, як вона уявляла.
– Мамо, я вже не дитина. Мені двадцять шість.
– Ото ж бо й воно! – вигукнула Валентина Петровна. – В твої роки я вже була за чоловіком за твоїм батьком, працювала на млинзаводі, на квартиру чекали! А ти що? Мандруєш невідомо де, невідомо з ким!
– Тато теж кинув, – тихо промовила Соломія і миттєво пошкодувала про слова.
Мати зблідла від люті.
– Як смієш! Твій батько загинув! Він нас не кидав!
– Вибач, мам, не те хотіла сказати…
– Саме те! – Валентина Петровна заходила по кухні, немовсяк у клітці. – Хочеш повторити мою долю? Залишитися самій з дитиною? Цей твій Олесь уже одну родину розвалив!
– Вони розійшлися за обопільною згодою. Не спіймали хвилю щастя.
– Ага, не спіймали! – мати сіла навпроти доньки й вп’ялилась у неї поглядом. – Ти взагалі розумієш, у що вплутуєшся? У нього дитина від першої! Аліменти платити треба! А тобі що лишиться?
Соломія міялася, терла скроні. Від криків тріщала голова, а в грудях стояв тупий біль. Вона так мріяла розповісти мамі про своє щастя, разом готуватися до весілля, вибирати сукню…
– Та й взагалі, – продовжувала Валентина Петровна, – де ти його здобула? У якому льосі відкопала?
– На іменинах у Даринки Шевченко. Пам’ятаєш, розказувала?
– Даринка Шевченко! – мати здивовано звела руки. – Ця вітрогонка? Яка вже третій раз за чоловік виходить? Гаразд же ти завелася знайомитись!
– Мам, та яке відношення Даринка має? Лесь там випадково опинився, його приятель запросив…
– Випадково! Такі хлопці ніде випадково не опиняються. В
Валентина Петровна ворочалася на ліжку, прислухаючись до дихання дочки в кімнаті, і впритул дивилась на темну стелю, де їй уявлявся образ нахабного гаражника з його “стабільним заробітком”, і раптом усміхнулась, бо згадала, як у юності її власна матуся теж лаяла Митрофана, її чоловіка, за те, що “тільки вміє на бандурі грати та літню грушу на подвір’ї доглядати”.
