Оксано, ти де поділась?! Неси ті огірки, бо вже й терпцю не маю!
Чую, голос мій вже ніби й грубіший став доста мені чекати, а Оксана на дзеркало знову залипла. Вона старанно фарбує собі ліве око, потроху крутить щіточкою нової, мудро дорогої туші, а тоді примружується, щоб помилуватись результатом. Праве око Оксани, оброблене тим набором, який її подруга Марічка радила мовляв, із такими тінями сама королева на бал мала б зявлятись, трохи перекривилося: стало удвічі більшим, ніж від природи. Я вже, правду сказати, навіть стривожився. Та зупинятись Оксана й не думала.
Огірки, що відмокають у ванній, її анітрохи не хвилюють.
А все почалося тиждень тому, коли я, Володимир, який зараз пораюсь на кухні біля банок, заявив дружині без застережень:
Хочу, щоб ти у мене стала справжньою жінкою!
І сунув їй свою банківську картку, де за рік трохи гривень таки накапав.
Оксана була в шоці то нічого не сказати.
Спершу вона подумала, що треба б скандал зчинити. Бо якщо чоловік у родині має схованку з грошима й не все з бюджету віддає, то, мабуть, ще не в одній речі лукавить! Як це зясувати? Голова кругом.
Та відразу за першою думкою прилетіла друга. Не встигла й слова вимовити, присіла затиснуто на кухонний стілець і забулася навіть за борщ, що на плиті вже тихо бурлив.
Що це значить справжньою жінкою?!
І так мене аж скрутило: хотілося криком кричати чи бити отой новий сервіз, якого стільки мріяла, аж поки мені мама, теща, не вручила його несподівано:
Оксаночко! Ти ж у мене золота, сміялась вона, коли бачила, як дружина, перебиравши тарілки, сльози ковтала. Я для тебе все, що треба, зроблю, лиш би життя ваше щасливе було!
За які заслуги, Оксана не второпала, а мама мою дружину відразу в обійми взяла, потім сина-хрещеника притисла, онуків відцілувала і додому вона довго ніде не гостює: каже, господарку треба пильнувати.
Дружина й не перечила. Возила дітей на вихідні, намагалася тішити свекруху, яка прийняла її у сімю без слова докору.
А лаяти Оксану було й за що. Родичі мої, хоч і рідні, та слова гострі вміють сказати. Що ж тоді чекати було від чужої жінки матері, котру до весілля Оксана бачила раз чи два. Як я її з Іванком привіз на знайомство, Оксана ще довго у машині не наважувалась вийти:
Може, не треба? Що вона мені скаже? Вигане ж нас, побачиш!
З чого ти взяла? дивувався я.
Як тільки я Іванка народила, рідна тітка мене з дому виставила: «Сором нам принесла!» А твоя мати з розкритими обіймами мене прийме? Та ні, Володю, так не буває!
Не квапся з висновками. Може, ще здивує тебе мама.
Дивуватись вона тоді справді не хотіла, та вибору не мала. Взяла малого на руки і, тяжко зітхаючи, пішла за мною.
Олена Іванівна (моя мама) Оксану відразу здивувала: повела до кімнати, пропонувала малого у себе покласти перепочити прям із порогу:
Даси потримати? В мене добре засне, з дороги ж заморився.
І Оксана, сама не розуміючи, чого, простягнула їй сина. Той обійняв її за шию, мовчки, вкрив своїм щічками Олену Іванівну й одразу заснув.
Іванко назвав її бабусею з першого ж слова. А мама моя тим серце Оксані й завоювала.
Сина Оксанка народила рано тільки виповнилось 18. Про те, хто батько дитини, вже знало все село. Перешіптувались, чи Іван Мельник, хлопець з кепською славою, на ній одружиться, чи як завжди тільки побавиться. Оксана про Івана усе знала, тому трималась осторонь.
Та Іван своєму хитрому слову ради дав підліз, приманив розмовами, не обминув, коли треба силоміць. Раз повертаючись з міста, Оксана не встигла на автобус, пішки через поле ішла Іван підібрав на стареньких «Жигулях», потім лише сльози та роздерте плаття лишились тієї ночі…
Додому повернулася біда мати хворіла, про все це краще не знати. Лікар казав:
Не можна їй хвилюватися, все може трапитись, і Оксані нема до кого більше пригорнутись.
Мати не дожила померла уві сні, коли донька була на пятому місяці. Тітка, приїхавши «допомогти», висловилась коротко:
Сама вирай мені з тобою не по дорозі! Чого раніше не заявила? Була би вже під законним дахом! А так не вплутуй у своє.
Оксана, ледь тримаючись на ногах, не одразу усвідомила масштаби своєї самотності. А коли втямила, пішла до дільничного.
Оксанко, чого мовчала? голова боліла у Павла Петровича. Я йому, мерзотнику, покажу!
Івана посадили. Зясувалось, що у нього по всьому району діти бігають аж семеро! Матері їхні відмахувались, але коли Оксана почала говорити, інші жінки підтягнулись, правду розказали.
Мати Івана, коли син отримав строк, прилюдно прокляла Оксану і дитини зла побажала. Але село свою не скривдило: вночі ворота тієї пенсіонерки смолою залили, через кілька місяців вони мусили виїхати.
Оксана народила здорового хлопця, Іванко був усього в родину Старостенків: носик як у діда, а темні кучері й вишневі оченята від бабусі.
Сусіди допомогли: хто одежину, хто колиску приніс, на перший час. Гроші, що лишились від мами, Оксана берегла, розуміючи, що це лише початок одній дитину піднімати тяжко.
Та не встигла вона як слід стати на ноги, як на порозі зявилась тітка та ще й дядьки, маминої рідні браття.
Оксано, їдь звідси, кажуть. Будинок наш, треба його продавати й гроші ділити.
А куди мені йти?
То вже твоя справа, частку віддамо, а далі сама.
Грошей тих вистачало хіба на житло десь у місті. Хоча й страшно було тікати у чуже, та що робити? Сидить Оксана, плаче, попрощатись із рідною оселею то святе.
Сусіди хто співчував, хто язиком молотив, але не зрадили. Дільничний прийшов:
Є у сусідньому селі жінка, частину хати продає. Гарна вона, порядна. Поїдь подивись, може, і тобі стане у пригоді.
Дякую! Оксана, аж кинулась його обійняти.
У тієї Тетяни Петрівни, що півхати продавала, Оксана відразу знайшла мову:
Не бійся мене, каже їй жінка. Я спокійна, але щоб в тебе теж лад був: і з малим допоможу, і підтримаю. Роботу знайти треба?
Треба! Оксана віддувається.
У мене подруга магазин тримає, якраз продавця шукає. Зайти, поговорити?
Звісно!
В магазині Оксана і мене зустріла. Я приїхав до матері допомогти, от і за покупками став.
Вона товар запаковує, а сама слово за словом: про Іванка, про Тетяну Петрівну, й про себе. Я слухав, і розумів: це не просто розмова, це доля.
Потім ходив навколо магазину, все хотів знову заговорити, та не наважувався. Хто б знав, як важко тієї правди розказати: і про дружину, що серед ночі дітей полишила, і про хлопців, що по ночах кличуть мати, яку чи не памятають, чи вже забули.
Оксана, однак, мала вже все на увазі розпитала в Тетяни Петрівни, тож коли я зайшов удруге, зустріла відразу:
Старшому скільки?
Ось три роки днями.
А меншому?
Рік минув.
Як моєму Іванку.
Оксано
Познайом мене з дітьми. А там видно буде.
Так і стали разом.
Весілля тихе було, вузьке коло. Потім махнули на Азовське море всі разом. Оксанка раділа чуть не більше за дітлахів, бо і не бачила доти моря.
Але щастя даром не дається. Спочатку старший син захворів, і Оксана два місяці у лікарні списала. Тоді мати хлопців зявилася, хотіла дітей забрати. Але тут моя дружина з характером: не віддала, радилася в селі з дільничним, пройшла всі процедури, стала хлопцям мамою не лише по духу, а й, як треба, на папері.
Жінка швидко сховалась, рішень суду не дочекалась, а Оксана лише зітхнула, коли мама моя підсумувала:
Тепер я за внуків спокійна!
Час минав, діти росли, а Оксана все така сама: тиха, лагідна, усмішлива, але всі у селі знали торкнись її сімї, станеш мати справу з тигрицею.
І тут як грім не жінка?!
Всю ніч потому, як я віддав картку, Оксана не спала, ходила до дзеркала, розглядала себе і ніяк не втямила, що ж із нею не так. У мене питати не стала образилася. На ранок, відправивши дітей до школи й садка, побігла до подруги Марічки.
Марічко, що робити?!
Марічка така ж трохи, як і Оксана. Взяла всі жіночі журнали до кухні, і вдвох за півгодини розуміли: справжня жінка має і їсти, і вдягатися, і фарбуватися «правильно»: все, що не зробиш то не те. А якщо ще й бантик маєш то ще хоч якесь диво, а якщо як у Оксани нічого.
Бантик Оксана не купувала, а в місто з Марічкою зїздила: взяла дорогу косметику, нічну сорочку та туфлі, які боялась навіть із коробки діставати аби хлопці не зіпсували.
Дарма я Оксаниних старань не оцінив.
Тільки вона закінчила малювати тіні, як грюкнула дверима у ванну, і Оксана проткнула собі щіточкою око! Від болю навіть скакала на одній нозі, сльози градом.
Та це ж усе ти! скрипить зубами, розмазуючи тінями макіяж. Жінку тобі подавай?! А я ж хто?
Я зрозумів, у чому справа, підхопив її в обійми:
Та посидь, дурненька. Дай, допоможу.
Обмивав акуратно її лице, піджартовуючи:
Грішна, звісно, моя голова, але й ти не ліпша знаєш, що слів добрих у мене не вистачає. Сама видумала сама образилась!
А чого тоді гроші дав і сказав, що я не жінка?
Бо ти стільки років все на дітей, на мене, на маму мою… а собі нічого зайвого! Я й подумав хай купить, що душа бажає, як ті дами, що у місто по обновки.
Тут і Оксана вибухнула сміхом.
Ревли аж діти прибігли, думали, мама плаче. Тих заспокоїли ледве.
А надвечір, коли малеча спала, Оксана вийшла на ганок, підняла начисто вмите обличчя до неба й лагідно засміялась, згадавши щойно пережитий гармидер.
Усе, останніх поклав спати! виходжу я, сідаю біля неї на східці.
Добре вкрив?
Ще й як! Огірочки будуть пальчики оближеш!
А мені вони дуже скоро стануть у пригоді, посміхнулась Оксана й поклала мою руку собі на живіт.
Та ну?! І ти мовчала?! я обіймаю дружину.
А коли ж розказати? То ти з огірками, то з вимогами. Бідна я, незамітна!
Вже хотіла ще щось сказати, та я її зупинив.
І пригорну, і поцілую, щоб памятала: не годиться жінці забувати про своє щастя, а ще щоб завжди знала, її місце у мене при серці, трохи збоку. Там, де душа дихає.
