— Наталю, як можна так виховувати дівчинку? — постійно допитувала сестру Марія. — Вона ж дівчинка, а не хлопець.
Наталя та Марія були рідними сестрами, обидві давно вийшли заміж і народили дітей. У Наталі була донька Олеся та син, а в Марії — єдина дочка Зоряночка.
Сестри часто бачилися, переважно Марія з донечкою приїжджала в гості до Наталі, бо у них був свій дім у приватному секторі. Гарний, охайний двір з альтанкою, де можна було посидіти, а дітям погуляти. Марія ж з родиною жила у квартирі.
Марія, звісно, була впевнена, що її Зоряна розумніша, краща та обдарованіша за Олесю. Різниця у віці між дівчатками була лише рік — Олеся старша.
— Наталю, знову твоя Олеся на дерево влізла, ну що це таке? — намагалася вплинути на сестру щодо виховання доньки.
— А що тут такого? — дивувалася Наталя. — Вона ж дитина, має розвиватися.
— Та не по деревах же скакати! Це хлопчача справа, а не дівоча, — переконувала Марія, але сестра лиш усміхалася.
Дівчатка дружили. Можливо, і Зоряні хотілося так само вільно гратись, навіть на дерево залізти, але мама пильно за нею стежила. Нічого подібного їй не дозволялося.
Олеся ніколи не заздрила своїй двоюрідній сестрі, хоч її тітка Марія вважала, що саме її доньці варто заздрити. У дитинстві й школярстві Олесі було байдуже. Вона жила своїм життям, була жвавою та встигала скрізь.
Любила в гаражі у батька лагодити порядок. Олесю називали ватажком у спідниці — не поступалася хлопцям ні в чому: лізла за ними на дерева, билася, захищаючи себе й молодшого брата, іноді навіть перелазила з ними через паркан у чийсь сад по яблука. У ляльки майже не грала, не цікавили її зачіски, банти чи сукні. Найбільше їй подобалось возитися з татом у гаражі, розглядати гайкові ключі, болти й гвинти.
— Доню, не треба мені твого порядку, — сміявся батько. — Після нього я потрібного ключа не знайду. Краще подавай шістнадцятку. — І вона миттю підносила йому правий ключ. Розбиралася у всьому, і батько хвалив її, а вона пишалася.
Зоряна була повною протилежністю Олесі. Її вдягали, як ляльку — завжди в гарні сукні, білі гольфи з китицями, величезні банти. Олесі ці сукні не подобались — занадто багато рюшок, складок.
Постійно лунали оклики її мами:
— Зоряночко, не лізь у пісочницю — гольфи заляпаєш! Відійди від дверей — там віє! Не чіпай чужі іграшки — вони брудні! Нащо ти взяла те яблуко — на ньому ж мікроби!
Олесі не подобалось, як тітка Марія виховує доньку. Занадто багато заборон, і навіть гуляти з Зоряною було нудно. А за ворота на вулицю її мати взагалі не відпускала.
— Куди ти, Зоряночко? Там брудні собаки й коти, хлопці можуть образити. Нехай Олеся йде, а ти посиди з нами. — Олесі, чесно кажучи, було дуже шкода сестричку.
— Тітко Маріє, хай Зоряна йде зі мною, ніхто її не чіпатиме, — намагалася вступитися вона.
Але тітка Марія суворо дивилася на Олесю.
— Ні, Зоряночка з подвір’я нікуди не піде…
У школі Олеся займалася легкою атлетикою, грала у волейбол за шкільну команду, а потім захопилася рукопашним боєм. У тітки Марії аж волосся шалено ви
