— Настю, як можна так виховувати дівчину? — раз у раз допитувала сестру Марина. — Вона ж дівчинка, а не хлопець.
Анастасія та Марина — рідні сестри, обидві давно вийшли заміж і народили дітей. У Анастасії були донька Соломія й син, а в Марини — єдина донечка Олеся.
Сестри часто бачилися, переважно Марина з донькою приїжджала в гості до Анастасії, адже у них був свій будинок у приватному секторі — з гарним подвір’ям, альтанкою та місцем для дітей погуляти. А от Марина з родиною мешкала у квартирі.
Марина, звичайно, була впевнена, що її Олеся розумніша, вродливіша та обдарованіша за Соломію. Хоча різниця у віці між дівчатками була лише рік — Соломія старша.
— Настю, знову твоя Соломія на дерево залізла, ну що це таке? — намагалася вплинути на сестру щодо виховання доньки.
— А що тут такого? — дивувалася Анастасія. — Вона ж дитина, має розвиватися.
— Та не по деревах же скакати! Це ж хлопчача справа, а не дівоча, — переконувала Марина, але сестра лише посміхалася.
Дівчата дружили. Олесі, можливо, теж хотілося гратися вільно й навіть залазити на дерева, але мама пильно стежила за нею. Нічого подібного їй не дозволялося.
Соломія ніколи не заздрила своїй двоюрідній сестричці, хоч її тітка Марина вважала, що саме її доньці варто заздрити. У дитинстві й школі Соломії було байдуже. Вона жила своїм життям — жвава, спритна, всюди встигала.
Дівчина славилася «ватажком у спідниці» — не поступалася хлопцям ні в чому: лізла на дерева, билася, захищаючи себе й молодшого брата, а інколи навіть перелазила через паркан у чийсь сад по яблука. У ляльки вона майже не грала, не цікавилися зачісками, бантами чи сукнями. Найбільше їй подобалося возитися з татом у гаражі — розглядати гайкові ключі, болтики-гвинтики. Та ще й порядок наводила.
— Доню, не треба мені тут твого порядку, — сміявся батько. — Після нього я нічого не знайду. Краще подай-но мені ключ на шістнадцять.
І вона миттєво подавала потрібний ключ. Розбиралася у всьому. Батько хвалив, а вона пишалася.
Олеся ж була протилежністю Соломії. Її одягали, як ляльку — завжди в гарних сукнях, білих гольфах з китицями та величезних бантах. Соломії Олесині сукні не подобалися — занадто багато рюшок, оборочок.
Постійно лунали оклики її мами:
— Олесю, не лізь у пісочницю — гольфи запачкаєш! Відійди від дверей — там віє! Не чіпай чужі іграшки — вони брудні! Навіщо ти взяла те яблуко? На ньому ж микроби!
Соломію це завжди дивувало. І саме через це їй не подобалася тітка Марина — занадто багато заборон. З Олесею навіть гуляти було нудно. А за ворота її взагалі не випускали.
— Куди це ти, Олесю? Там ж брудні собаки й коти, хлопці можуть образити. Нехай Соломія йде, а ти посидь із нами.
Соломії було шкода сестричку.
— Тітко Марино, хай Олеся піде зі мною — ніхто її не чіпатиме!
Але тітка лише суворо дивилася на неї:
— Ні, Олеся з подвір’я нікуди не піде…
У школі Соломія займалася легкою атлетикою, грала у волейбол за команду, а потім захопилася рукопашним боєм. У тітки Марини аж волосся повставало дибом, коли вона дізнавалася, чим займається племінниця.
— Хіба так можна дівчаток виховувати? — раз ураз питала вона сестру.
— Хай займається чим хоче й пробиває собі дорогу в житті, — відповідала Анастасія, захищаючи доньку.
А от Олеся відвідувала музичну школу — вчилася грати на фортепіано. Мама записала її на бальні танці, намагалася зробити з доньки художницю — віддала в гурток, але Олесі це було нецікаво. Малювати вона не вміла й не хотіла, тому кинула. Не вийшло.
На першому курсі інституту Соломія познайомилася з Богданом у секції рукопашного бою. Він теж тренувався. Не красен, але симпатичний.
— Привіт, — першим підійшов він. — Я за тобою спостерігаю — дуже класно виходить. Я — Богдан, а ти — Соломія. Я вже й довідку про тебе зібрав, — сміявся він щиро.
Його усмішка й веселі вогники в очах підкорили Соломію. Їй було легко, ніби вони зналися сто років.
— Привіт! А тебе я, наче, в інституті не бачила.
— Я в твоєму інституті не навчаюся. Взагалі, я автослюсар, навчаюся заочно в автодорожньому.
З того часу вони почали зустрічатися. Обоє тягнулися одне до одного — разом ходили на тренування, гуляли в парку, дивилися фільми. Спільні інтереси їх сильно зближували.
— Мамо-тату, завтра прийду з Богданом. Він уже познайомив мене зі своєю мамою, а тепер я вас познайомлю, — повідомила донька напередодні.
— Ну що ж, приходьте, — погодилися батьки.
Богдан швидко знайшов спільну мову з ними, особливо з батьком. Вони відразу заговорили про гараж, техніку та машини. Батькові дуже сподобалося, що Богдан працює авто
