Рідний син
Оленко, ти собі не уявляєш! Ми з Михайлом вирішили наступного літа знову до Одеси поїхати! вітчим аж світився від радості, Каже, йому дуже сподобався той пансіонат з видом на море, де ми минулого разу були. Ну що я можу зробити, якщо рідний син просить?
Якось несвідомо підкреслив він саме це слово “рідний” син.
Я рада за вас, відповіла я, згадуючи, як гарно все було, поки той Михайло не перейшов мені дорогу, Рідний син… А ти ж завжди казав, що ми сімя. Що різниці немає, рідна я чи прийомна.
Казав. Що я йому за доньку, і це не має значення.
Знов за своє, Олено! Ти моя донька, тут і говорити нема чого! Ти ж знаєш, я люблю тебе, як рідну. Але Михайло…
Він і не помітив, що сам підтвердив мої слова.
Михайло син. А я, мабуть, просто знайома.
Оленко, ну що ти вигадуєш? Ти ж мені як рідна!
Як рідна… А ти хоч колись возив мене до моря? За ті майже пятнадцять років, поки називаєш себе моїм батьком?
Не возив. Артур часто повторював, що між мною й Михайлом нема ніякої різниці, але я, слухаючи, що і скільки Артур робить для сина, завжди бачила різниця колосальна.
Не виходило, Оленко. Ти ж знаєш, з грошима тоді було сутужно. Ти не маленька, маєш розуміти, скільки коштують два тижні в гарному пансіонаті на узбережжі Дорого.
Розумію, кивнула я, Витрати. Надто дороге задоволення для мене. А от Михайлу, про якого ти дізнався лише пів року тому, ти вже й квартиру плануєш купувати, щоб було куди дружину привести. То вже не такі витрати, якщо мова про сина?
Я не купую жодної квартири! Хто тобі сказав?
Добрі люди.
Передай тим добрим людям, хай плітки не розносять.
Я трохи повеселішала.
Справді не купуєш?
Звісно, ні. До речі! Вгадай, куди ми з ним у суботу? і сам відповів, На картинг! Він в університеті навіть у якихось перегонах брав участь, а я так, для компанії.
Картинг, повторила я, Це цікаво.
Ще б пак!
Можна мені з вами? вирвалось швидше, ніж подумала.
Артур одразу забарився:
Е-е… Оленко Тобі там нудно буде. Справді. Це така чоловіча забава. Ми з Михайлом там по-чоловічому поговоримо.
Як боляче…
Тобто тобі там цікаво, а мені ні?
Та ні Артур неспокійно крутився, Просто ми з ним стільки років не бачилися, хочемо побути разом. Хоч раз…
Розумієш. Це слово «розумієш» нова зброя у нашій розмові. Треба зрозуміти, що рідний важливіший за прийомного. Треба змиритися, що тепер моє місце десь там, за межами.
Михайло й справді був хороший. Виріс без батька мати не захотіла говорити Артуру про сина, але хлопець, попри всі труднощі, всього досягав сам. Розумний, красивий, добрий.
Тату, я тут допомагав в притулку. Лавки для собак лагодив.
Тату, а ти знаєш, що я з відзнакою закінчив?
Тату, дивись, я твій мобільний полагодив.
Він не просто син. Він ідеальний син.
Того вечора, коли Артур, посидівши ще трохи в мене, повернувся додому, я перебирала старі фото… Весілля Артура й мами (мами вже немає пять років, вона нас залишила одних). Ось ми в селі Ось я школу закінчила…
Нічого вже не буде, як раніше.
***
Оленко, ти не спиш? В мене до тебе справа. Термінова, він приїхав аж о восьмій ранку.
Що за термінова справа така?
Я відкинула чолку й поставила заварювати каву.
Щодо квартири для Михайла.
То це все ж правда? ледве прошепотіла я.
Вибач, але так правда.
А мені ти брехав.
Просто не хотів тебе засмучувати. Але хочу порадитись! Думаю, треба поспішати. Він же одружиться колись рано чи пізно. Поки молодий, треба хоч якесь житло купити. А то, сама знаєш, як у мене було
То оформлюй іпотеку, майже прошипіла я, зовсім не бажаючи обговорювати квартиру для Михайла. Щасливий Михайло!
Так, так, знаю. Але ж ти памятаєш мою кредитну історію А Михайлу треба допомогти. Він заслуговує, щоб батько, якого позбавили ціле життя, купив йому квартиру.
І до чого ведеш?
Можеш допомогти, якщо попрошу?
Залежить, чим.
Ось що. Маю шістсот тисяч гривень. На перший внесок вистачає. Але банк мені кредит не дасть. А тобі дасть. Ти ж чиста. Оформимо на тебе, уліземо в іпотеку. Платитиму я, звичайно.
Ілюзія, що «різниці між вами нема», впала остаточно. Є різниця. Не Михайла ж підставляють.
Тобто Михайлу квартира, а мені кредит? Виходить так?
Артур похитав головою з такою образою, ніби то я йому щось подібне запропонувала.
Що ти таке кажеш! Я ж платитиму Я ж не прошу тебе платити. Просто треба, щоб оформлено було на когось надійного. Подумай…
Знаєш, Артуре, я навіть не розмірковую над іпотекою. Я думаю про інше: ти вже не вважаєш мене донькою. Тепер у тебе є син. Якого знаєш пів року, а мене пятнадцять років, але важливо лише, що він рідний.
Неправда! Артур спалахнув, Я люблю вас однаково!
Ні. Не однаково.
Оленко, це нечесно! Він же рідний…
Крапка. Я більше не була для нього донькою. Я була прийомною, зручною, поки не зявився справжній.
Ясно, намагалася бути ввічливою, Не можу, Артуре. Самій колись квартиру доведеться купувати. Другої іпотеки мені точно не дадуть.
Він ніби тільки отямився, що і в мене своєї квартири нема.
Ой, так, тобі ж теж знадобиться… поправив годинник, Але ж поки ти не плануєш житло, допоможи. У мене вже шістсот тисяч гривень. Додати ж треба не так багато. Це на пару років усього.
Ні. Я нічого не оформлюватиму.
І не сподівалась, що Артур зрозуміє.
Добре, сказав він, Не можеш допомогти як донька не треба. Якось сам викручусь.
Був він мені колись батьком чи ні вже не мало значення. Тепер я бачила Артура лише на фотографіях.
Одного вечора, гортаючи стрічку новин, побачила це.
Знімок в аеропорту. Артур і Михайло. Обидва світло вдягнені. Артур поклав руку на плече Михайлу, а підпис внизу «Летимо з татом до Дубая. Сімя це головне».
Сімя.
Я відкклала телефон.
Раптом згадала момент з дитинства ще задовго до того, як мама вийшла за Артура. Мені було пять. Жили бідно. Зламалась лялька, подарована бабусею. Я плакала, а рідний батько сказав: «Олено, що ревеш через дрібниці? Не заважай!»
Його не можна було турбувати. Його більше цікавила пляшка. По суті, батька в мене й не було. Я думала, Артур стане для мене цим батьком…
Згодом Артур ще раз намагався переконати мене.
Олено, треба щось робити з цим твоїм недовірою…
Яке недовіра, Артуре? Я ж чітко сказала: ні.
Ти просто не розумієш. Михайло Він ж мене не знав. Батька не було. Треба надолужити. Хлопцеві треба житло. Від тебе ж нічого не треба, лише формальність, я все плачу.
Хто б за моїми пробілами наздогнав
Його це раптом розлютило.
Олено, досить! Я не хочу сваритись. Я люблю тебе, правда! Але зрозумій Михайло моя справжня сімя. От будуть у тебе діти зрозумієш. Так, я вас люблю по-різному, але це не означає, що ти мені не потрібна.
Потрібна. Як засіб.
Олено, охолонь! Ти все перебільшуєш.
Ти переключився на нього за пів року, Артуре, сказала я, Я не прошу тебе обирати. Хоча і так ясно, що обереш. Ти сказав правду: Михайло тобі рідний. А я… ніколи не була.
Минуло пів року. Артур не телефонував. Жодного разу.
Якось, гортаючи ту ж стрічку новин, я побачила нове фото.
Артур і Михайло. На фоні Карпат. Артур у модному лижному костюмі. Напис: «Вчу тата кататись на сноуборді! Старуватий вже, але з сином все можливо!»
Я довго дивилась на це фото.
Повернулась до робочого столу, щоб доробити звіт, коли на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера.
«Привіт, Олено. Це Михайло. Тато дав твій номер, сам подзвонити не наважується. Передає, що знайшов спосіб купити квартиру без тебе, але дуже за тебе переживає. І просить приїхати до нас у травні. Не може пояснити, чому, але дуже просить.
Я набирала відповідь, кілька разів стирала і переписувала.
«Привіт, Михайле. Передай Артуру, що я щаслива за нього. Я теж про нього думаю. Але не приїду. У мене свої плани на травневі. Їду на море».
Я не уточнила, що квитки купила собі сама, і що то було не море турецьке, а наше Чорне і їду я з подругою.
Я натиснула «відправити».
І вперше подумала, що можу бути щаслива і без нього.
