Незапрошених гостей повна хата
– А ці хороші люди не можуть десь в іншому місці жити? дивується дружина. Та готелів ж навколо повно!
– Так вони ж не просто так приїхали, щоб нас ущемляти! У них біда, розвязують питання та й далі поїдуть!
– Та тільки одні поїдуть інші одразу замінять! А ще я вчора чула, що якийсь Микола Петрович, без поняття хто це, живе тут уже другий рік!
– Та скільки це вже триватиме! вигукує Дарина. У голові не вкладається!
– Що там коїться? питаю, розвалившись у ліжку.
– Там! Дарина різко махає рукою у бік вікна. Зараз змагання з волейболу починаються!
– А і справді весело! потягуюся.
– Серйозно? Дарина смикає штори. Ще скажи, що підеш!
– Ні, я краще ще полежу, сміюся. І тобі раджу!
Дарина сідає на край ліжка:
– Скажи мені, який нормальний чоловік на початку грудня влаштовує волейбольний турнір надворі?
– А що ні? знизує плечима. Снігу ж немає, морозу теж, сухо. Чого б і не пограти.
– Вікна ж всі перебють, обурюється Дарина. Там не професіонали, мяч летить куди хочеш!
– Побють вставимо нові, потягуюся я.
Дарина скептично хитає головою. Збирається ще щось додати, як тут із першого поверху гукають:
– Любі мої! Сніданок готовий! Сирнички гаряченькі! Потім ніжитись будете! Біжіть, поки не схололи!
– Тітка Марія як завжди! усміхаюся.
– Взагалі-то, це дружина має сніданок готувати чоловікові! фиркає Дарина.
– Тоді звариш каву! сміюся.
– Любі мої! І кава холоне! чути знизу.
– О, бачиш! показує Дарина на двері. Далі і в ліжку мене тітка Марія замінить?
– Не перебільшуй! теж сміюся. В ліжку твоє місце завжди за тобою! Ходімо вже, а то й справді захолоне.
Дарина втомлено зітхає й одягає халат.
Дорогою в кухню та й вже на кухні ні душі.
– Дивина, бурчить Дарина. Думала, навряд чи доведеться побути з чоловіком сам на сам у себе вдома!
– Бачиш, і таке трапляється, з усмішкою відповідаю. Але ж як весело! Поснідаємо згодом на волейбол сходимо. А ввечері Сергій Степанович обіцяв шашлик.
– Дим, сморід, і знов щось спалять, бурчить Дарина, пробуючи сирники.
– Ти про гостьовий будинок? сміюся. Уже новий поставили! Краще за старий, та ще й утричі більший.
– Щоб ще більше гостей понаїхало, невдоволено кривиться Дарина. Імя половини не памятаю!
Орден їм на груди чіпляй та ще й ступінь споріднення, щоб знати з ким маєш справу.
– Все одно заплутаємося. Бо то хвости почнуться від задумуюсь. Жінка брата твого чоловіка, а далі як Бог дасть!
Дарина прикидає.
– Поки розберешся, з глузду зїдеш!
Розмова обривається: сирники таки неперевершені. А згодом, у кращому гуморі, Дарина питає:
– Пашо, довго ще це терпіти?
– Що саме? хоч і розумію, питаю навмисно.
– Та ці нескінченні гості, зітхає Дарина. Я, звичайно, розумію, що треба бути гостинним, але ж не стільки!
Я вчора, з цікавості, порахувала всіх по головах. Паша, збилася на двадцятій!
Тридцять людей у гостях, які й не збираються виїжджати!
Я собі сімейне життя трохи по-іншому уявляла!
– Але ж це і є сімейне життя! А ці люди майже як наша родина! відповідаю.
– Ага, через три куми й двох сватів справжні родичі! бурчить Дарина. Дехто навіть твоєму братові не родина. А по його жінці!
– Якщо розібратися в термінах, то їх імені є. Хоч я й не знаю! кажу. Але ж люди добрі!
– А ці добрі не можуть десь окремо жити? не вгамовується Дарина. Хостелів і готелів повна округа!
– Вони ж не для власної втіхи тут! Бідують, вирішують ситуації й їдуть.
– Так одні поїхали на їхнє місце інші! А ще той Микола Петрович, якого я навіть не знаю, тут уже другий рік живе!
Навіть працює зараз у сільмагу бухгалтером. А тітка Марія, що сирників насмажила, три будинки поруч прибирає як покоївка!
– Нічого, прилаштовуються люди! посміхаюся.
– Пашо, ще трохи я повернуся в місто! Моя квартира ціла і чекає! Краще там вдвох, ніж тут у такому гармидері!
***
Звісно, Дарина ризикувала, коли вийшла за мене. Я старший на десять років, та й вона вже не дівчинка двадцять пять мала, коли ми зустрілись.
Одразу питали:
– А чого це Павло не женатий досі? Що з ним не так?
Хоча і про Дарину можна було б сказати:
– А чого в двадцять пять не заміжня? Що не так?
Дарина себе добре знала. Вивчилася на архітекторку. Диплом не гарантія життя! Хотіла і практику здобути, і репутацію заробити.
В ідеалі сама себе забезпечувати повністю, щоб право вибору мати, а не погоджуватись на першого-ліпшого.
Відпрацювала спочатку на держпідприємстві, потім перейшла в приватну фірму там і цікавіше, і платять краще. Мала один мінус: часто мала справу з замовниками не всі адекватні! Але робота є робота.
З такими перипетіями, серйозні стосунки були не до того.
Я так само, тільки ще веселіше. Мій брат Андрій заснував фірму ще з інституту, одружився швидко щоб не пропадати на роботі днями й ночами, покликав мене в допомогу.
А потім спихнув усе можливе на мене. Я якраз службу відбув.
Довелося і освіту добувати, і фірмою крутити.
Але впорався. Про особисте життя навіть не думав. Як у Андрія син зявився, так і зовсім до хати не доходив.
– Бро, ти працювати плануєш? якось питаю брата.
– Я з усім цим розчарувався, зітхнув Андрій. Не хочу я бути бізнесменом!
– І ким же будеш?
– Руками працювати хочу! Щоб зміна! А ввечері додому, до жінки й малого! зітхнув Андрій.
– А на життя вистачить?
– Ми з Наталкою вирішили на Закарпаття перебратися дістає документи. Фірму й усе майно на тебе переписав! Ти добре управляєш! Працюй!
– Ти хоча б номер рахунку залиш, від прибутку надсилатиму! прийшов я до тями.
Після цього життя стало повеселіше.
От у тридцять пять я відчув, що усе стало стабільно, і можна про родину подумати.
Між нами з Дариною одразу виникла симпатія. Як вже розібралися із червоними прапорцями, от і кохання завелося. За пів року одружились.
Жили спочатку у квартирі Дарини.
– Я тебе дуже люблю, але тут мені до роботи пять хвилин пішки! зніяковіло зізналась Дарина. А я так важко встаю
– Проблем нема. Я без квартири, то й сам знімав. Купити міг, але не вирішив, що й де треба. Ось, тобі вибір ти ж дружина! Де скажеш, там і купимо!
– Я взагалі мріяла жити за містом, зізналася Дарина, але не впевнена, що зможу працювати дистанційно. У нас то не заведено!
– Постав питання принципово: або дистанційно дозволяють, або переходиш до конкурентів! сміюся. Або самі фірму організуємо!
– Спершу поговорю! теж усміхається Дарина.
– А хата під Львовом у мене є, кажу.
Єдине, що просив Андрій перед відїздом:
– Пашко, Наталчина рідня як приїде, не жени! Люди не злі, але й не дозволяй на шию сідати!
– А куди мені їх? По готелях? здивувався.
– Ага! Я рік тому купив хату, але ні разу не жив. То ж і її на тебе переписав! підморгнув Андрій і поїхав із сімєю на Закарпаття.
– Правда, зараз там кілька родичів дружини брата мого мешкають. Але хата велика, ще й гостьовий будинок на подвірї! Не думаю, що заважати будемо одне одному.
Коли Дарина переїжджала в дім під Львовом, не могла уявити, скільки там народу збереться! Зустрічали такою толпою, що моторошно.
Головне усі усміхнені, допомагають, пропонують участь у всьому.
За місяць у домі Дарина вислухала сотню сумних історій.
Хтось розлучався, ділив майно, хтось тікав від чоловіка-деспота, когось діти вигнали. Хтось сам пішов із сімї, когось за зраду прогнали.
Комусь зробити ремонт ніде, когось на житлі шахраї обдурили. Хтось приїхав вчитися, а хтось не мав куди вертатися.
Гості різних професій, віку і характеру. Навіть професор був: студентка відвела з сімї, а потім вигнала, а назад не прийняли чекає обміну квартири.
У цілому атмосфера дому дуже приязна.
А Дарина ще й працювати мусила. Але попався один замовник не договоришся. Дурниці вимагав.
Якось Ігор Валерійович проходив повз, почув розмову, відсунув Дарину від ноутбука й каже:
– З усією повагою! За вашими зауваженнями видно, що ви не дуже розбираєтесь у темі!
Дівчина вам гарно усе зробила житимете і радітимете!
Якщо ж будете наполягати на своєму, то, як ваш дім розвалиться, не ображайтесь!
Замовник погодився, а Дарина, закривши ноутбук, питає, звідки він так знає.
– Доню, я тридцять шість років архітектором працював! сміється. Звертайся, чим зможу, допоможу!
Як би не допомагали гості, а постійна суєта чи багатолюддя трохи дратували. Не так Дарина уявляла життя у чоловіковому домі під містом.
А тут справжній ярмарок!
***
– Любов моя, ми можемо повернутися в місто, якщо хочеш, кажу, але ти ще не все зрозуміла про наших гостів.
– А що ще?
– Ти казала, гостьовий згорів? Але ж на тому місці вже інший стоїть! Як думаєш, скільки це коштувало?
– Ну, певно багато невпевнено відповідає Дарина.
– Нуль! показую пальцями. Вони самі усе оплатили і самі збудували!
Дарина очі по розміру гривні розширила.
– Всі витрати по проживанню нас і гостей також на собі тягнуть! Самі купують, оплачують, готують, прибирають, ремонтують як треба. Ми ж по суті теж за їхній рахунок живемо.
Дехто працює, дехто підробляє. А допомогу й поради наших мешканців ціною не визначиш!
Тут є інженери, економісти, юристи, сантехніки, електрики та навіть професор біологічних наук!
– І архітектор, посміхається Дарина згадавши про Ігоря Валерійовича.
Він багато цінного підказав їй у роботі.
– Я завдяки ним нещодавно прибуток фірми удвічі збільшив усе через одну пораду з кухні. Можна їх у штат брати!
– А найцікавіше вони нічого не просять! Просто живуть тут з нами, як велика сімя!
У вікно, як на зло, влітає мяч і розбиває шибку. За ним забігає Толік:
– Васько вже їде до Львова по скло! Не хвилюйтесь, за дві години все буде краще, ніж було! І перепрошую! хапає мяч і тікає.
– Ось так і живемо, кажу, сміючись.
– Мабуть, я колись і звикну, розгублено відповідає Дарина.
Та вже за місяць гостей вона не помічала люди стали як одна велика родина.
