Лавка у підїзду
Віктор Степанович вискочив у двір десь о першій годині. Голова була наче в лещатах вчора доїв залишки оселедця під шубою, а сьогодні з самого ранку розбирав ялинку й ховав іграшки. Дома як у церкві на будній день тиша така, що чути, як батареї шиплять. Натягнув шапку, кинув у кишеню телефон на випадок чогось і почалапав униз, як завжди тримаючись за поручні.
Січневе сонце розтягувалось по двору, що здавався театральною декорацією: чисто виметені доріжки, кучугури снігу, ані душі. Віктор Степанович струсив сніг із лавки біля другого підїзду. Дошки одразу стали наче подушка. Тут можна було попускати думки на волю особливо, коли довкола тиша. Посидиш собі кілька хвилин і назад у квартиру.
Не проти компанії? пролунав чоловічий голос.
Віктор Степанович озирнувся чоловік років під шістдесят, у темно-синій куртці, обличчя смутно знайоме.
Сідайте, тут місця вистачить, посунувся, зробив простір. Ви з якої квартири будете?
Сорок третя, другий поверх. Три тижні, як заселився. Мене Михайло звати.
Віктор Степанович, автоматично потис простягнуту руку. Вітаю на нашому чемному хуторці.
Михайло дістав пачку Прими.
Не заперечуєте, якщо закурю?
Та куріть собі на здоров’я.
Віктор Степанович давно вже не курив, років із десять, але запах тютюну раптом нагадав стару редакцію районної газети, де він просидів кращу частину свого життя. Навіть потягнув носом повітря, а тоді схаменувся.
А ви тут давно? спитав Михайло.
З вісімдесят сьомого. Увесь мікрорайон тоді ще пахнув вапном!
А я робив поряд у Палаці культури Металург. Звукорежисером.
У Віктора Степановича аж серце дзенькнуло:
У Валентина Захаровича?
Во-во! А ви що, знали?
Я ж про нього очерк писав колись. Вісімдесят девятого року. Памятаєте той концерт, де Серпень виступали?
Дак я ж його з потрохами памятаю! засяяв Михайло. Усю апаратуру носили власноруч, блок живлення іскрився
Розмова плинула, як Дністер весною. То згадають знайомі прізвища, то смішний випадок, то трохи суму з минулого. Віктор Степанович ловив себе на думці, що пора б вертатися додому, але кожного разу знаходилось нове а ти памятаєш?, новий поворот: музиканти, техніка, кулуарні дива.
Він вже відвик від довгих розмов. Останні роки в газеті писав лише термінові замітки, а після пенсії взагалі замкнувся у квартирі переконував себе, що так спокійніше: нікому не зобовязаний, ні до кого не звикаєш. Але зараз наче щось розмерзлось усередині, лід сходив.
Слухайте, Михайло задушив сигарету, вже третю, у мене ж архів удома! Афіші, фотографії, навіть касети з концертів, які сам писав. Якщо цікаво
А навіщо воно мені? майнула думка у Віктора Степановича. Почнеш потім ходити, щось там говорити. Захоче далі дружити усьому твому розкладові гаплик. Та й що я там такого нового побачу.
Та чому б не глянути, відповів він. Коли вам зручно?
Та хоч завтра! Після роботи буду вдома десь о пятій.
Давайте, Віктор Степанович вийняв телефон, відкрив контакти. Записуйте номер. Якщо щось зміниться зателефонуйте.
Увечері він довго не міг заснути. Крутив у голові фрагменти розмови, згадував давні історії до дрібниць. Кілька разів хотів набрати номер, відмовитись, придумати зайнятість але так і не наважився.
Зранку його розбудив дзвінок. На екрані написано: «Михайло, сусід».
Ви ще не передумали? голос у трубці був легенько непевний.
Та ні, мовив Віктор Степанович. До пятої буду.
