Ганна Петрівна живе на краю забутого села Ковпак. Її будиночок старий скрипучі віконні решітки, сад, що дістався дикою, і тиша, що лине стінами. Після того, як чоловік помер, а діти переїхали до Києва, її дні проходять у чайних парках, вязанні спицями, догляді квітів і вечірньому слуханні радіо.
Одного осіннього дня, коли небо вкрито сірою хмарою, а листя падає, наче спалені листи, вона помічає за парканом тінь. Це собака худий, в запиленні, кістки виступають, а в очах видно, ніби захована людська історія. Він не гавкає, не скидає, лише дивиться.
Ганна Петрівна підходить, кладе йому холодну воду й крихту сала. Собака обережно підходить, зїдає все і йде. Наступного ранку повертається знову, а потім ще й ще.
Вона називає його Борис, хоча виглядає більше як вуличний бродяга, аніж барон. День за днем собака довіряє їй махає хвостом, труситься об руку і навіть супроводжує її до колодязя.
Уночі вона чує гучний лай. Виходить у двір Борис метушиться навколо сараю. Підбігає ближче, бачить шум. Хтось стоїть у темряві. Дістає ліхтар, відчиняє двері і майже падає в непритомність. У приміщенні сидить хлопчина брудний, худий, у розірваній куртці, з наляканими очима.
Прошу, не бійтеся шепоче він.
Виявляється, хлопчина втік з дитячого будинку після того, як його мучив жорстокий вихователь. Борис знайшов його в лісі, поділився знайденою їжею, зігрів своїм тілом і привів до Ганни Петрівної, бо відчув у ній доброту.
Ганна Петрівна не вагається ховає хлопця. Коли прибуває поліція (сусіди викликали її через лай і світло), вона не здає його одразу. Після розмови з єдиним поліцейським у селі дізнається, що хлопця вже давно шукають, а його вихователь уже звільнений. Дитину віддають новій прийомній родині, а перед відїздом вона шепоче:
Тепер ти моя бабуся Чи можу я писати листи?
Борис залишається. Тепер він не без господаря він став господарем двору.
З того часу у Ганни Петрівної знову зявилася родина собака, листи від «онука» щотижня і відчуття, що життя, як хвіст собаки, може різко повернутись і принести радість.
