Я, Петро, давно знаю одне село на Поділлі Кузьминка, що майже зникла з мап. Там живе одна стара, Ганна Іванівна, у занедбаній хатині з розтанутими ставнями, біля яких розкинулася дика ділянка, а навколо панує мовчазна спокійність, що чувствується в кожному кутку. Після смерті чоловіка і переїзду дітей у великі міста, її дні перелазилися між чайком, в’язанням, доглядом за городом і вечірніми передачами на радіо.
Одного осіннього дня, коли небо затягнуло сірими хмарами, а листя падало, немов спалені листи, вона помітила біля паркану тінь. Це був собака худий, брудний, з видимими ребрами і очима, в яких, здається, ховалося щось людське. Не гавкнув, не скреготав просто дивився.
Ганна принесла йому трохи холодної води і смужку сала, що залишилася від обіду. Пес підбіг обережно, швидко все з’їв і зник. Наступного дня він повернувся, а потім ще й ще.
Вона назвала його Бароном, хоч більше схожий він був на бездомного, а не на благородного пса. Згодом Барон став довіряти їй: махав хвостом, притискался до руки і навіть супроводжував її до криниці.
Однієї ночі вона почула гучний лай. Вийшовши в двір, побачила, як Барон кусає злізло навколо сараю. Підійшовши ближче, вона почула шум. Хтось був у хаті. Взяла ліхтар, відчинила двері і майже знепритомніла. У темряві стояв хлопець брудний, худий, у порваній куртці, з наляканими очима.
Будь ласка, не б’йте мене прошепотів він.
Виявилось, що хлопець втік з дитячого будинку, де його тримав жорстокий вихователь. Барон знайшов його в лісі, поділився знайденим їжею, зігрів своїм тілом і привів до Ганни, бо відчув у ній доброту.
Ганна не замислювалась довго сховала хлопця. Коли прийшли поліцейські (сусіди викликали їх через лай і миготіння ліхтаря), вона не віддала його одразу. Після розмови з єдиним поліцейським у цьому районі вона дізналась, що хлопця давно шукають, а вихователь уже звільнений. Хлопця передали новій сім’ї, проте перед відїздом він схвилено прошепотів:
Тепер ви моя бабуся Дозвольте написати листа?
Барон залишився. Але вже не був безхатьком став справжнім господарем подвіря.
Відтоді Ганна Іванівна знову мала сімю вірного пса, листи від «онука» щотижня і відчуття, що життя, немов хвіст собаки, може різко повернутись і принести радість тоді, коли її найменше чекатимеш.
