“От стараєшся!” – Тетяна розвела руками. – “Сорок років дивлюсь на твої старання! Пам’ятаєш, як сарай у селі купував?”
“Доки можна одне й те саме слухати!” – Тетяна Гнатівна кинула на стіл папку з паперами. – “Пенсійний відділ вимагає довідку про доходи за останні п’ять років, а ти третій місяць приносиш якісь незрозумілі папірці!”
“Таню, я ж пояснював,” – провинувато пожав плечими Віктор Семенович, – “в архіві сказали, що документи за дев’яносто восьмий рік загубилися під час переїзду. Що я можу зробити?”
“А ти пробував думати головою?” – дружина встала зі столу й пройшлася по хаті. – “У бухгалтерії заводу питав? До директора звертався? Чи тільки руками розводити вмієш?”
Віктор болісно скривився. Вже півроку, як він вийшов на пенсію, і кожен день перетворювався на випробування. Тетяна постійно знаходила привід для докорів, і він почувався винним школярем.
“Завод уже давно закрили,” – тихо сказав він. – “А той директор ще в нульових помер.”
“Ось саме тому!” – Тетяна різко повернулася до нього. – “Треба було раніше цим питанням займатися, а не чекати, доки прижене. Тепер через твою неуважність залишимося без доплати до пенсії.”
Віктор опустив очі. Дружина була права, як завжди. Він справді не подбав про документи заздалегідь, сподівався, що якось обійдеться. Але тепер виявилося, що без довідки про доходи йому не нарахувати законної доплати за шкідливість.
“Я ще спробую в обласному архіві пошукати,” – пробурмотів він.
“Так, спробуєш,” – Тетяна сіла за стіл і почала розбирати папери. – “Як увесь життя пробував. Пам’ятаю, як обіцяв Олені прописку оформити, коли вона заміж виходила. Два роки по інстанціях бігав, а в підсумку вона сама все вирішила.”
Віктор зітхнув. Історія з пропискою досі залишалася болючою темою в сім’ї. Тоді він дійсно наобіцяв золоті гори, а в результаті лише всіх вимотав.
“Може, до Оленки заїдемо?” – запропонував він. – “Вона ж у міськраді працює, може, що підкаже.”
“Олена працює, а не наші проблеми вирішує,” – відрізала Тетяна. – “Годі на дочку сподіватися. Сам маєш із чоловічими справами справлятися.”
Чоловічі справи. Віктор гірко усміхнувся. Все життя він старався бути справжнім чоловіком, головою родини. Працював на заводі слюсарем, носив додому зарплату, не пив, не курив. Але чомусь з роками все частіше почував себе невдахою.
“Добре, завтра зранку поїду в обласний архів,” – сказав він, підводячись із дивану.
“Тільки паспорт не забудь,” – наставительно промовила Тетяна. – “І запиши адресу точно, а то знову не туди поїдеш, як минулого разу.”
Віктор кивнув і пішов на кухню пити чай. За вікном скупчувалися сутінки, у дворі займалися ліхтарі. Він дивився на знайомий краєвид і думав про те, коли ж його життя пішло під укіс.
Раніше Тетяна не була такою жорсткою. Коли вони одружилися тридцять років тому, вона була м’якою, турботливою жінкою. Вміла підтримати, підбадьорити, навіть коли щось не виходило. А тепер кожна його помилка ставала приводом для довгих нотацій.
“Віть, будеш вечеряти?” – спитала Тетяна з кімнати.
“Так, звісно,” – відповів він.
“Тоді картоплю почисть, а я котлети запіканку зроблю.”
Віктор дістав із торби картоплю й взявся чистити. Монотонна робота заспокоювала, дозволяла не думати про проблеми. Але раптом задзвонив телефон.
“Тато, привіт!” – почувся голос доньки. – “Як справи?”
“Оленко, рідненька,” – Віктор одразу пожвавішав. – “Добре, що подзвонила. Як внучка?”
“Маринка в порядку, у садочок ходить. Слухай, тату, мама казала, що в вас проблеми з документами для пенсії?”
“Так, ось ніяк не можу довідку про доходи отримати. Архів каже, що документи загубилися.”
“Ясно. А ти в пенсійний фонд звертався? Там же теж мають бути дані про твої внески.”
Віктор задумався. Справді, чому він не здогадався про такий простий вихід?
“Ні, не звертався. Думаєш, допоможе?”
“Звісно допоможе. Там усі внески враховуються з дев’яносто другого року. Завтра ж іди, не затягуй.”
“Добре, обов’язково зайду.”
“І тату,” – голос доньки став м’якшим, – “не засмучуйся так. Все вирішиться.”
Після розмови з Оленою Віктор відчув прилив сил. Донька завжди вміла підтримати, на відміну від дружини. Він швидко дочистив картоплю й пішов розповісти Тетяні про пораду доньки.
“Ось бачиш,” – сказала дружина, почувши про пенсійний фонд, – “одразу треба було туди йти, а не по архівах тинятися. Час лише витратив.”
Віктор промовчав. Сперечатися з Тетяною було марно – вона все одно знайшла б, за що його дорікнути.
Вранці він вирушив до пенсійного фонду. Черга була невелика, і досить швидко він потрапив до спеціаліста.
“Д
