29 травня 2024
Сьогодні сталося щось знакове. Наша затята сусідська війна закінчилась несподіваним миром.
— Одарко Миколаївно, кажу вам востаннє! — гриміла Софія Дмитрівна під моїми дверима, махаючи руками. — Або забираєте свої речі зі сходової клітки, або я сама викину їх на смітник! Ну що це за безлад? Старі валізи, дитячий візок, а тепер ще й велосипед з’явився!
— Софійко, та заспокойся! — відповіла я, визираючи з-за дверей. — Візок знадобиться онучці на дачу. А велосипед – Андрійка мого, він же спортом займається.
— Який Андрійко? Йому вже тридцять два! Коли він востаннє на ньому їздив?
— Та що тобі до того? Ми нікому не заважаємо!
— Як не заважаєте? Вчора вже об цей велосипед спіткнулася, ледь не впала!
Я зітхнула й замкнула двері. Знала, що Софія так просто не відстане.
А почалося все півроку тому, коли я переїхала до доньки у Львів. Квартирка дісталась після свекрухи – невелика, але затишна. Донька Катерина наполягала:
— Мамо, нащо тобі там самій? Тут і лікарні поруч, і я частіше навідуватимусь.
Вагалась довго. Наш будиночок у Стрию був сповнений спогадів – 38 років із чоловіком прожили. Та здоров’я підвело, і я здалась.
Переїзд виявився клопітким. Скільки всього накопичилось! Візок, у якому возила онуків, полиці, що чоловік власноруч робив, альбоми з фотографіями…
— Мам, нащо ти це все везеш? — лаялась Катя. — У тебе ж двокімнатна!
— Місце знайду, — бурчала я. — Це ж пам’ять!
Частину речей довелось залишити на сходовій клітці. “Тимчасово”, казала я собі. Але руки не доходили розібрати.
Софія Дмитрівна відразу почала ворчати. Спершу натяками, потім відверто:
— Одарко Миколаївно, а довго у вас тут комора стоятиме?
— Незабаром приберу, — боронилась я.
— У всіх доби однакові, — сухо відповідала вона.
Я ненавиділа конфлікти. У Стрию сусіди жили як родина – допомагали, частували, у гості ходили. А тут – кожен за кожною дверима, ніби у фортеці.
— Софійко, давай без скандалів? — спробувала я. — Обещаю, до вихідних приберу. Катя обіцяла допомогти.
— Скільки можна чекати? Півроку минуло!
— Чотири місяці!
— Без різниці! Я хотіла по-доброму, а ви не розумієте!
Тут із сусідніх дверей виглянула сіда Ганна Степанівна:
— Дівчата, що сталося?
— Бачиш, Ганно, — кинула Софія, — Одарка сходи завалила, а прибирати не збирається!
— Неправда! Я ж кажу – приберу!
— Коли?!
— Та чого ви як та собака на кістці! — не витримала я.
Тут Ганна Степанівна раптом упала в приміщенні. Ми з Софією кинулись на допомогу.
— Нога… — скривилась старенька. — Спіткнулась…
— Треба швидку! — схвилювалось Софія, забувши про сварку.
Поки чекали лікарів, я принесла холодний компрес.
— Через мене все, — сумно сказала я. — Якби не допомагали мені вчора…
Софія мовчала. Коли приїхала швидка, вона допомогла зібрати Ганні речі.
— Подзвоніть мені, — промовила вона незвично м’яко.
— Не думала, що ви така турботлива, — здивувалась Ганна.
— Я теж, — чесно відповіла Софія.
Після цього ми з сусідкою мовчки перенесли мої ящики до неї на балкон. А потім пили чай із варенням. Виявилось, Софія вже п’ять років сама – чоловік помер, діти у Києві.
— Злюся на всіх, — зізналась вона. — Раніше Іван Олексійович мене стримував, а тепер…
Я теж розповіла про своє самотнє життя.
Наступного дня ми їздили до Ганни у лікарню. Перелому не було, але лікарі веліли лежати тиждень.
— Хто кота годуватиме? — хвилювалась Ганна.
— Я, — запропонувала Софія.
— А квіти поливатиму я, — додала я.
— Дівчата, ви такі… — Ганна прослезилась.
— Дурниці, — махнула рукою Софія. — Люди важливіші за ящики.
Коли Ганна виписалась, ми втрьох почали збиратись на вечірні чаювання. Софія виявилась чудовою оповідницею, Ганна пекла найсмачніші палянички.
А ще ми разом розбили клумбу біля під’їзду – посадили мальви, чорнобривці. Сусіди аж очам не вірили.
— Як вам удалось так гарно? — питали.
— Просто хотіли по-доброму, — сміялась Софія.
Велосипед Андрій так і не забрав. Віддали до дитячого будинку в Пустомитах – нехай дітлахи тішаться.
Сьогодні, стоячи біля нашої квітучої клумби, я подумала: у житті все залежить від першого кроку. Можна огородитись стіною нарікань, а можна просто сказати: “Давай по-доброму”. І тоді навіть найколючіша людина розкривається, як бутон на сонці.
Таке просте правило, а скільки воно змінило у нашому будинку. Тепер на сходовій клітці пахне м’ятою, а колись тут були тільки сварки.
Життя – як та клумба. Посадиш терня – терня й зіМи з Софією та Ганною вирішили, що наступного літа посадимо ще й троянди, адже добра справа, почата від серця, завжди росте й квітне.
