Бабуся грає з нашими нервами: симуляція хвороби чи крик по допомогу?
Мене звуть Оксана. Мені 37, я заміжня, у мене є мама — їй 56, і бабуся — бабуся Марія, котрій вже 85. Ми живемо в невеличкому містечку на Волині, де зими суворі, а відстані між хатами здаються нескінченними, особливо коли мчиш по засніжених дорогах серед ночі.
Бабуся Марія, незважаючи на свій вік, наполегливо живе сама у старій дерев’яній хаті на околиці міста. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, хоча та не раз пропонувала їй затишок і турботу. Бабуся твердить, що її дім — це її фортеця, і ніхто не змусить її покинути рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала для неї невиносимою, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.
Бабуся почала дзвонити нам із мамою майже щодня, скаржачись, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, каже, що «сердце коле» або «ноги не тримають». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїжджаючи, бачимо одну й ту саму картину: бабуся, наче за чарівним дотиком, оживає. Вона вже метушиться по хаті, пропонує нам чай із варенням і навіть намагається жартувати. А ми стоїмо, розгублені, з шалено б’ючимися серцями, не знаючи, сміятись нам чи плакати.
Ми з мамою втомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар струмом, але ми не можемо просто махнути рукою і не приїхати. А раптом цього разу все серйозно? А раптом ми не приїдемо, і станеться непоправне? Ця думка гризе нас, не даючи спокою. Ми боїмося, що, якщо проігноруємо її поклик, ніколи не пробачимо собі, якщо з бабусею щось трапиться.
Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабусі о четвертій ранку, у хуртовину, навіть не встигнувши нормально вдягнутися. Я була у домашній футболці, мама — у старому пальті, накинутому поверх піжами. Ми думали, що застанемо бабусю при смерті, але вона зустріла нас з усмішкою й сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала з шафи своє знамените вишневе варення й кликала нас до столу. Ми були в шоці, але тоді списали все на випадковість.
Ми намагалися з’ясувати, у чому справа. Умовляли бабусю пройти обстеження у лікарні, але вона відмахувалася, заявляючи, що «усі ці лікарі тільки гроші тягнуть». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він уважно оглянув бабусю, поміряв тиск, послухав серце й поставив діагноз: для свого віку вона у повному порядку. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас із мамою. — Навідуйтеся частіше, і дзвінки припиняться». Але як же він помилявся!
Ми й так намагаємося приділяти бабусі час. Я живу за годину їзди від неї, мама — трохи ближче, але після роботи, у заторах і втомі, кожен день приїжджати неможливо. По вихідних ми з мамою чергуємо: то я везу бабусі продукти й сиджу з нею за чаєм, то мама приїжджає, щоб допомогти з прибиранням. На свята ми завжди приїжджаємо разом, з подарунками й квітами, щоб порадувати її. Але, здається, цього їй замало. Їй потрібно більше — наша увага, наші нерви, наш час.
Мама не раз пропонувала бабусі переїхати до неї. Вона готова віддати їй найкращу кімнату, оточити турботою, але бабуся непохитна. «Не хочу бути вам тягарем, — каже вона, а потім знову дзвонить серед ночі зі скаргами. — Краще помру у своїй хаті». Ці слова ріжуть нас, ніж ножами, але що ми можемо зробити?
Ми десятки разів просили бабусю не дзвонити, якщо їй не справді погано. Пояснювали, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачені години сну. Але вона ніби не чує. Чи не хоче чути. Її дзвінки тривають, і кожного разу ми з мамою опиняємося в пастці: приїхати чи ні? Ігнорувати чи повірити? Ми боїмося помилитися, боїмося проґавити момент, коли допомога дійсно знадобиться.
Інколи я думаю, що бабусі просто нудно. Їй бракує тепла, розмов, сміху. Можливо, ці дзвінки — її відчайдушна спроба тримати нас поруч? Але чому вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Я не знаю, як знайти вихід. Ми любимо бабусю, але її гра з нашими нервами виснажує нас. І все ж, поки вона дзвонить, ми будемо їхати. Бо якщо ми не приїдемо, а з нею щось станеться, цей тягар провини розчавить нас назавжди.
