Старенька жінка з вузликом у руках готувалася до самотності… але попереду на неї чекало не зрада, а щастя.
У будь-якому віці життя вміє болити. Особливо — у старості. Коли прожито все, що можна, віддано найкраще, а потім раптом залишаєшся сам. Безпорадний. Залежний. Непотрібний. Гірше за самотність — лише відчуття, що тебе зрадили ті, заради кого й жила. І Ганна Степанівна була впевнена: її час настав.
Того дня вона сиділа у своїй кімнаті, слухала, як за стіною на кухні метушиться невістка Оксана, і думала про минуле. Про сина Ігоря, якого вже три роки як нема. Про онука, що поїхав працювати до Києва і майже не дзвонить. Про себе — стару, незграбну, завжди невпопад. Вона відчувала себе тягарем. Саме тому й не здивувалася, коли до кімнати увійшла Оксана з холодним поглядом і рішучим голосом:
— Ганно Степанівно, збирайтеся. Відвезу вас в одне місце. Гадаю, вам там сподобається.
Старушку ніби обпалило. Серце стиснулось, пальці вчепилися в підлокітник крісла.
— Куди? — хрипко прошепотіла вона.
— Скоро побачите, — ухилилось відповіла Оксана, уникаючи погляду свекрухи.
Ці слова лише підтвердили найгірші підозри. Ганна Степанівна знала, як це буває. Спочатку терплять, потім дратуються, а далі — тихо, без скандалів — відвозять. У дім, звідки рідко повертаються. Де пахне ліками і тугою. Де ніхто не тримає за руку і не кличе «мамою».
Після смерті сина Ганна Степанівна продала свою оселю — гроші пішли на лікування, лікарні, безсонні ночі. Коли Ігор пішов, вона залишилася зовсім одна. Їй нікуди було йти, і Оксана дозволила їй лишитися у себе. Стосунки між ними завжди були напруженими. Але онучка Марійка — її світло в окошку — щиро любила бабусю, і ця любов хоч трохи розігрівала її самотню осінь.
— Дозвольте попрощатися з Марійкою? — тихо спитала Ганна Степанівна, мнучи в пальцях поділ халата.
— Звісно, — здивувалася Оксана. — Але швидше.
Зібралася вона швидко. Речей було небагато. Лише старий вузлик, куди вона акуратно склала все, що в неї залишилося. Біля дверей на мить зупинилась, провела долонею по одвірку, торкнулася стін — ніби прощалася. Потім пішла за Оксаною. Кроки — маленькі, повільні, майже беззвучні.
Усю дорогу Ганна Степанівна дивилася в підлогу. Не хотіла бачити, як минають будинки, машини, люди. Їй було все одно. Вона їхала, як на вирок. Думала лише про одне — чому Оксана терпіла її так довго. Чому не вигнала раніше.
— Приїхали, — сказала Оксана.
Старушка підвела очі. І не зрозуміла. Навколо було красиво, як на листівці: ліс, річка, у далині гори. Пахло смерекою та свіжістю. Жодних огорож, охоронців, медсестер. Лише будиночок — невеличкий і затишний, ніби зійшов із старої картини.
— Що це? — з переляком запитала Ганна Степанівна.
Оксана глибоко зітхнула і відповіла:
— Ігор розповідав, як ви мріяли жити у будиночку біля гір і річки. Я довго думала, як здійснити його мрію. Продала квартиру, і ми купили цей дім. Тут житимемо всі разом. Марійка — вже доросла, їй купимо житло у місті, щоб починала своє життя. А ви… тут будете щасливою. Вибачте, що не сказала одразу — хотіла зробити вам сюрприз.
Ганна Степанівна застигла. Не вірила. Не розуміла. Лише стояла з тим вузликом, що тримала, як рятувальне коло, і дивилася на невістку. А потім просто заплакала. Не від болю. Не від страху. А тому, що її почули. Що вона все-таки комусь потрібна. Що її не зрадили.
— Пробач мені, Оксанко… за все. За сварки, за холод. Я була неправа, — прошепотіла вона, обіймаючи невістку.
— Лишіть, Ганно Степанівно. Усе буде добре. Ми тепер родина. Я завжди буду поруч.
Вони стояли посеред нового подвір’я, в обіймах, що стали теплішими за рідні. А за їхніми спинами дзюрчала річка, тихо шелестіли дерева, і починалося зовсім інше життя — таке, де старость не буде страшною, а любов — ніби на показ.
