Бабуся з вузликом у руках готувалася до самотності… але попереду її чекало не зрада, а щастя
У будь-якому віці життя вміє завдавати болю. Особливо — у старості. Коли прожито вже все, що могло бути, віддано найкраще, а потім раптом опиняєшся сам. Безпомічний. Залежний. Непотрібний. Гірше за самотність — хіба що відчуття, що тебе зрадили саме ті, заради кого й жила. І Ганна Степанівна була впевнена: її час настав.
Того дня вона сиділа у себе в кімнаті, слухала, як за стінкою метушиться на кухні невістка Оксана, і думала про минуле. Про сина Івана, якого не стало три роки тому. Про онука, що поїхав працювати до Києва й дзвонить раз на півроку. Про себе — стару, незграбну, завжди невпопад. Вона відчувала себе тягарем. Тому й не здивувалася, коли до кімнати увійшла Оксана з холодним поглядом і рішучим голосом:
— Ганно Степанівно, збирайтеся. Відвезу вас у одне місце. Гадаю, вам там сподобається.
Бабуся ніби опинилася під струменем. Серце стиснулося, пальці вчепилися в підлокітники крісла.
— Куди? — хрипко вимовила вона.
— Скоро побачите, — ухильно відповіла Оксана, уникаючи погляду свекрухи.
Ці слова лише підтвердили найгірші підозри. Ганна Степанівна знала, як буває. Спочатку терплять, потім сердяться, а далі — тихо, без скандалів — відвозять. У будинок, звідки рідко повертаються. Де пахне ліками і нудьгою. Де ніхто не тримає за руку й не кличе «мамою».
Після смерті сина Ганна Степанівна продала свою хату — гроші пішли на лікування, лікарні, безсонні ночі. Коли Іван пішов, вона залишилася зовсім одна. Їй нікуди було йти, і Оксана дозволила їй жити у себе. Стосунки між ними завжди були напруженими. Та онука Софійка — її світ у віконці — щиро любила бабусю, і ця любов хоч трохи розвіювала самотню осінь її душі.
— Можна попрощатися із Сонечкою? — тихо запитала Ганна Степанівна, мнучи в пальцях поділ халата.
— Звичайно, — здивувалася Оксана. — Та швидше.
Зібралася вона швидко. Речей було небагато. Лише старенький вузлик, у який акуратно склала все, що в неї лишилося. Біля дверей на мить зупинилася, провела рукою по одвірку, торкнулася стіни — ніби прощалася. Потім пішла за Оксаною. Кроки маленькі, повільні, майже беззвучні.
Усю дорогу Ганна Степанівна дивилася в підлогу. Не хотіла бачити, як миготять вікнами будинки, машини, люди. Їй було все одно. Вона їхала, як на вирок. І думала лише про одне: чому Оксана терпіла її так довго? Чому не випровадила раніше?
— Приїхали, — сказала Оксана.
Бабуся підвела очі. І не зрозуміла. Навколо було гарно, як на листівці: ліс, річка, вдалині просвічували гори. Пахло смерекою та свіжістю. Ніяких казенних парканів, охоронців, медсестер. Лише хата, маленька й затишна, немов зі старовинної казки.
— Що це? — несміливо запитала Ганна Степанівна.
Оксана глибоко вдихнула й сказала:
— Іван розповідав мені, як ви мріяли жити в хаті біля гір і річки. Я довго думала, як здійснити його мрію. Продала квартиру, і ми купили цю хату. Тут будемо жити всі разом. Софійка вже доросла — купимо їй оселю у Львові, нехай будує своє життя. А ви… тут будете справді щасливі. Пробачте, що не сказала раніше — хотіла зробити вам сюрприз.
Ганна Степанівна завмерла. Не вірила. Не розуміла. Лише стояла з тим вузликом, що стискала, як рятувальне коло, й дивилася на невістку. А потім просто заплакала. Не від болю. Не від страху. А від того, що її почули. Що вона все ж таки комусь потрібна. Що її не зрадили.
— Пробач мені, Оксанко… за все. За сварки, за холод. Я була неправа, — прошепотіла вона, обіймаючи невістку.
— Годі, Ганно Степанівно. Усе буде добре. Ми тепер родина. Я завжди поруч.
Вони стояли посеред нового подвір’я, в обіймах, що стали теплішими за рідні. А за їхніми спинами дзюрчала річка, тихо шелестіли дерева, і починалося зовсім інше життя — таке, у якому старость не буде страшною, а любов — ненасправжньою.
