Літня жінка повертається до Ростислава й промовляє слова, які пронизують його морозом по спині: «Сьогодні буде гарний і сонячний день. Ми матимемо вдосталь часу щось зробити».
Ростислав їде електричкою з Києва до своєї дачі в околицях Житомира. Середа видалася спокійною, у вагоні небагато людей. На наступній станції заходить літня жінка й сідає поруч очевидно, їде пильнувати свою городину в селі, так само як і Ростислав, і ще чимало пасажирів. Його охоплюють спогади про його покійну дружину Соломію: вони завжди разом їздили на свою ділянку, раділи врожаям і мали спільні плани. Але після її тяжкої недуги він уникав дачі самотність і туга тиснули на груди.
Коли електричка зупиняється на невеликій станції, жінка раптом повертається до Ростислава і промовляє ті ж слова, що колись казала Соломія: «Сьогодні буде гарний і сонячний день. Ми матимемо вдосталь часу щось зробити». Здивований, Ростислав лише киває і вони заводять розмову. Обговорюють, що цього року неврожай, зима видалася суворою, але в обох у серці жевріє надія на майбутній рік.
Вийшовши на зупинці, Ростислав помічає, що вперше бачить цю жінку, хоча їздить сюди десятки років. Вони йдуть дорогою разом, а далі прощаються. Ростислав підходить до своєї дачі й бачить, що город давно поріс бурянами. Проте несподівана розмова надає йому снаги зявляється бажання поглянути на місце з нової сторони.
Зібравшись з духом, він береться до роботи: перекидає землю, висмикує буряни. Гордість від твердого, чорного ґрунту під руками переконує: продавати дачу поки що не слід. Ростислав влаштовується на лавочці відпочити, смакує бутербродами й гарячим чаєм у термосі. Сонце грає у пелюстках улюблених мальв, поряд пахнуть яблука з молодого дерева приємні спогади огортають серце.
Надихнувшись, Ростислав вирішує навідуватися на дачу частіше. Коли він збирає гриби у лісі за городом, відчуває, ніби з плечей спадає тягар втрати. Усвідомлює, що праця на землі повертає йому радість і мету.
На зворотному шляху Ростислав знову зустрічає ту саму літню жінку. Вони діляться яблуками й жартують про дачне життя. Жінка запевняє, що попереду ще багато добрих років, і закликає бачити в роботі на землі радість і сенс. Коли він виходить на своїй станції, Ростислав усміхається вогкому вечірньому сонцю: відчуває спокій і більше не відчуває тяжкості журби.
