Проводи старенької бабусі влаштувала вся родина аж до сусіда з пятого поверху, який випадково забіг на чай. Особливо ніхто не удавав любязності: бабусю відверто терпіли, як зайву пляму на скатертині. Говорили все чітко і прямо, мов оголошення по радіо: «Добре, що вже весна поїде нарешті до села й не заважатиме нам до осені».
Онуки дивились на бабусю з таким самим ентузіазмом, як на другий підручник з алгебри. Невістка, пані Ганна, своєї неприязні навіть не маскувала цідить крізь зуби слова, мов лимон без чаю. А син, Костянтин, все більше у відрядженнях: то чиєсь підприємство перевіряє у Харкові, то десь під Львовом скучає. Приїде додому теж мов крижаний пампух. Для них бабуся стала як стара «Жигулі»: на дачі ще щось та й робить, а вдома нікому не треба.
Вона ж усе відчувала, та мовчала, лічила дні до березня до омріяної поїздки у рідне село на Полтавщині: хоч там, за бабусиними словами, і комарі влітку як вертольоти, але дім.
Того року весна вибігла на старт раніше за всіх. Бабуся вечорами сиділа на лавочці біля підїзду, висолоплювала долоні до сонця й ловила його промені, ніби золото. Була худенька, у старій зеленій кофтині та черевиках ще з минулої пятирічки. Вигляд мала такий же життєрадісний, як серійний голуб у центрі Києва.
Дома ж про її тепло ніхто не згадував, зате сусіди справжні козаки. Віталися, підбадьорювали, питали про здоровя, навіть продукти допомагали піднести на пятий поверх, коли та ледве тягла згорток із квасолею та гречкою. Молоді хлопчики з двору теж не цуралися: то кавуна завезуть, то сумку з базару підхоплять і горді, що допомогли.
Проникаючись до побуту, бабуся не закидала хатніх справ: варила борщ, прала усе, що в руках не трималося, прибирала так, що вікна гостріли, як саксаул у пустелі. Невістка Ганна щоразу поверталась з роботи з тією ж самою піснею, ніби грампластинка заїкла:
Якщо цілий день удома то й роби все сама!
Онуки ж спілкувалися з нею лише тоді, коли їм потрібні були гроші на морозиво. Коли ж водили у гості своїх друзів, бабуся тихенько тікала до своєї кімнатки: якось почула від малого Івасика:
Бабко, не виходь ти нас соромиш
Востаннє вона просто змовчала. Вночі ж, коли квартира затихала, плакала у свою подушку: образи не розбігаються із роками, а тільки затишніше вкладаються в серці.
Врешті-решт настав той довгоочікуваний день, коли її повезли до села. Замовили таксі, сіли і повезли без особливих сліз та пояснень. Її скромний багаж потерта сумка і вузлик з платтячками. На вокзалі, стискуючи палицю, неквапно пересувалася по перону, поки не зявився її приміський поїзд.
У вагоні бабуся примостилася біля вікна й занурилася у роздуми. Коли поїзд рушив, витягла з кишені потерте фото: син Костик, невістка Ганна, онуки Івасик та Соломія всі усміхаються, як ті лелеченята на свято. В житті їхні усмішки вона бачила лише тут, на жовтуватому знімку. Обережно поцілувала фото і заховала назад.
Приїхала на потрібну станцію, вийшла на світле повітря і поволі пошкутильгала сільською дорогою. Хтось із односельців підхопив на підводу і довіз мало не до самих воріт. Скрипнула знайома хвіртка, і вона ступила на стару стежку, де кожен камінець памятав її голос.
Усе тут було своє: поле, сад, перекошений тин та біла хатина. Тут вона справді почувалася потрібною навіть якщо вже не дітям, так хоча б горобцям під стріхою.
Дім нагадував про все, чого вона торкалася у житті: у цій хаті народилася, тут виростила сина, тут проводила у останню путь свого чоловіка Василя. Пережила радість, біль, любов усе змішалося у руках, вкритих зморшками.
В хаті одразу відчинила віконниці, розтопила стару грубу і сіла на лавку біля вікна, згадуючи колись ще гучний будинок. Колись тут лунали дитячі голоси вони бігали босоніж по підлозі, лізли за варениками, обіймали міцно за шию. Тоді вона була найпотрібніша у світі.
Сонце, як і десять, і тридцять років тому, дивилося крізь вікно. Весна була така ж тепла, а душа розквітла посмішкою.
Вранці бабуся вже не встала. Залишилася вдома там, де хотіла. Де її любила земля, сад, ковдра й навіть кіт, який грівся на печі.
На столі лежали старі фотографії, а зверху та сама, трохи зімята, де усміхаються найдорожчі.
Памятайте, доки ми живі, завжди є час сказати слова, які відкладали. Сказати «дякую», попросити пробачення, обійняти і сказати «люблю». Бо потім буде вже пізно. І залишиться тільки тиша та жаль, що не встигли.
Любіть і бережіть одне одного. Не засинайте з образою. І не відкладайте любов на потім, бо завтра воно не завжди настає.
