Іван Олегович дивився у вікно свого нового притулку — будинку для літніх у невеличкому містечку Житомирі — і не міг повірити, що доля завела його сюди. За вікном тихо падав сніг, укриваючи вулиці білою ковдрою, а в серці старезного чоловіка було порожньо та холодно. Батько трьох дітей ніколи не думав, що зустріне старість серед чужих стін. Колись його життя було сповнене світла: затишна хата в центрі міста, кохана дружина Оксана, троє дітей — дві доньки та син, сміх і достаток. Він працював інженером на заводі, мав автомобіль, велику оселю, а найголовніше — родину, якою пишався. Але тепер усе це здавалося далеким сном.
Іван та Оксана виховали сина Тараса та дочок — Соломію та Катерину. Їхній дім був повний тепла, до них тяглися сусіди, друзі, колеги. Вони віддавали дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але вісім років тому Оксана пішла з цього світу, залишивши Івана з незагоєною раною в душі. Тоді він ще сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, наскільки він помилявся.
З роками Іван став непотрібним своїм дітям. Тарас, старший син, ще десять років тому виїхав до Німеччини на заробітки. Там одружився, завів родину, став успішним архітектором. Раз на рік він надсилав листівку, інколи приїжджав, але останнім часом дзвінки ставали рідшими. «Робота, тату, ти ж розумієш», — говорив він, а Іван лише ківзав головою, приховуючи біль.
Дочки жили недалеко, у Житомирі, але їхнє життя поглинула метушня. У Соломії — чоловік і двоє дітей, у Катерини — кар’єра та нескінченні справи. Вони дзвонили раз на місяць, іноді заїжджали, але кожен раз поспішали: «Тату, вибач, справи горять». Іван дивився у вікно, де прохожі несли додому ялинки та подарунки. 24 грудня. Завтра Різдво, а ще й його день народження. Перший день народження, який він зустрічає сам. Без вітань, без теплих слів. «Я нікому не потрібен», — шепотів він, закриваючи очі.
Він згадував, як Оксана прикрашала хату святами, як діти сміялися, розгортаючи подарунки. Тоді їхній дім був повний життя. Тепер же тиша давила, а серце стискалося від туги. Іван думав: «Де я провинився? Ми з Оксаною все для них робили, а тепер я тут, як забутий валіза».
Наступного ранку будинок для літніх ожив. Діти та онуки приїжджали за своїми старими, привозили частування, сміялися. Іван сидів у своїй кімнаті, дивлячись на старе сімейне фото. Раптом почувся стук у двері. Він здригнувся. «Заходьте!» — сказав він, не вірячи своїм вухам.
— З Різдвом, тату! І з днем народження! — почувся голос, від якого в Івана перехопило подих.
У дверях стояв Тарас. Високий, з легенькою сивиною, але з тією ж усмішкою, що й у дитинстві. Він кинувся до батька і міцно обійняв його. Іван не міг повірити. Сльози котилися по щоках, а слова застрявали в горлі.
— Тарасе… Ти? Це справді ти? — прошепотів він, боячись, що це сон.
— Звісно я, тату! Прилетів учора, хотів сюрприз влаштувати, — відповів син, тримаючи батька за плечі. — Чому ти не сказав, що сестри відвезли тебе сюди? Я щомісяця відсилав гроші, добрі гроші, для тебе! Вони мовчали, нічого мені не казали. Я не знав, що ти тут!
Іван опустив очі. Він не хотів нарікати, не хотів сварити дітей. Але Тарас був непохитний.
— Тату, збирай речі. Сьогодні ввечері у нас поїзд. Я забираю тебе. Поживемо поки у батьків моєї дружини, а потім оформимо документи. Полинеш зі мною до Німеччини. Будемо жити разом!
— Куди, сину? — розгубився Іван. — Я ж старий… Яка Німеччина?
— Не старий ти, тату! Моя Анна — чудова жінка, вона все знає і чекає на тебе. І наша донька, Мар’яна, мріє познайомитися з дідусем! — Тарас говорив так упевнено, що Іван почав вірити в диво.
— Тарасе… Я не вірю… Це занадто, — шепотів старий, витираючи сльози.
— Годі, тату. Ти не заслужив такої старості. Збирайся, поїдемо додому.
Сусіди по будинку шепотіли: «Який син у Олеговича! Справжній чоловік!» Тарас допоміг батькові зібрати скромні речі, і ввечері вони виїхали. У Німеччині Іван почав нове життя. Серед люблячих людей, під теплим небом, він знову відчув себе потрібним.
Кажуть, тільки в старості дізнаєшся, чи добре виховав дітей. Іван зрозумів: його син став тим, ким він його бачив. І це було найбільшим подарунком у його житті.
