Було колись у нашому містечку, діточки, — а ви ж знаєте, як усе це досі в пам’яті моїй живе… Отака бабуся мешкала у нас у багатоповерхівці, у квартирі під номером двадцять три. Ніхто її не любив, навіть імені справжнього не знав — ні як звуть, ні по батькові. А кому воно було потрібно?
Маленька, зсивіла, в окулярах, що трималися на сірих шматочках пластира, — брудних, затертих. Ходила тихенько, черевики шарпалися по підлозі, а в руці — стара торбинка, поношена. А поряд — песик, маленький, але гавкотливий, мов вовк. На кожного, хто наближався до її дверей, він бурчав, немов вартовий. А відвідувачів було чимало, адже сусідів турбувало три речі.
Перше — той телевізор. Гудів від світанку до ночі, гучно, ненажерливо. Друге — таргани, що повзали з її помешкання по всьому під’їзду. І третє — задушливий, важкий дух, що в’ївся у стіни, у сходи, навіть у ліфт.
Люди сердилися, питали: «Коли ж це скінчиться?» А бабуся лише примружувала очі, усміхалася, мов дитина, і відповідала:
— Зараз, зараз…
І наче затихало. Але ненадовго.
А знаєте, як її звали? Ганна Іванівна. Вісімдесят і п’ять років минуло їй тоді. Минулої зими сильно захворіла — застуда така, що ледве чула. Хотіла слуховий апарат, та грошей не ставало: пенсія крихітна — треба й за комунальні заплатити, й ліки купити, і для песика Митька — її єдиного сонця.
Оцей Митько — справжній друг. З’явився у неї давно, коли чоловік помер, а діти, як і родичі, — нікого не лишилося. Ішла Ганна з базару під дощем, побачила на смітнику маленьке, тремтяче створіння — брудно-сіре, самотнє. Хотіла пройти повз — сама ледве на ногах трималася, — а воно за нею пішло. Так і залишилось.
А та квартира… Немов казкова хата лісовички: порохнява, смерділа, таргани товклися по кутах. Але Ганна, — чи не бачила, чи не хотіла бачити. Сусіди ж усе більше обурювалися — ніби боротьба була навіжена.
Аж ось з’явилася Олена — нова сусідка, сама з сином. Спочатку не звертала уваги на хаос, але одного вечора, побачивши тарганів на своїй кухні, аж скрикнула. І почала діяти.
Та ось що цікаво: сусідка з третього поверху розповіла їй про Ганну Іванівну. Про телевізор, тарганів, про той важкий дух. Олені стало шкода бабусі — адже вона знала, як це, бути самотньою. І вирішила допомогти.
Так почалося нове життя: Олена з сином Данилом приходили до бабусі, приносили їжу, грали з Митьком. Ганна раділа — адже тепер у неї були близькі.
Поступово сморід зник, таргани теж, а телевізор заграв тихіше. Хоча плітки пішли — мовляв, Олена квартиру собі хоче. Але їй було байдуже — головне, що вона дарувала бабусі трохи тепла.
Минув рік. Одного дня Ганна Іванівна пішла у вічність. Провели її тихо, без метушні, як, мабуть, вона й хотіла. Митько лишився з Оленою та Данилом — тепер вони одна родина.
Отак, діти, буває у житті — важко, несправедливо. Але навіть у тих, кого забули, може з’явитися маленьке диво — коли хтось прийде, обійме, зігріє. Ось воно, справжнє щастя.
