Ой, слухай, я тут у домі для літніх сиджу, і іноді згадую, як було раніше. У нас у під’їзді жила одна бабуся… із квартири 23. Ну, її там ніхто не любив. Ім’я її теж майже ніхто не знав — ні як звуть, ні по батькові. І, чесно кажучи, нікому й не було цікаво.
Вона була маленька, сива, у товстих окулярах, де замість дужок був намотаний лейкопластир — сірий, брудний. Ходила тихо, шаркала ногами у старих, пошарпаних черевиках. У руках — стара авоська, а поруч бігала маленька собачка — така крихітка, але гавкала так, ніби вовка лякає. На всіх, хто підходив до її дверей, а відвідувачів було багато — сусідам докучали три речі.
По-перше — телевізор. Він гудів від ранку до ночі, та ще й на повну гучність. По-друге — таргани, що повзали з її квартири по всьому під’їзду. І по-третє — той важкий, неприємний запах, що його ніяк не можна було вигнати, навіть ліфт і сходи ним пропахли.
І це всіх бісило. Приходили, сварилися, питали: «Коли це закінчиться?» А бабуся дивилася на них своїм маленьким, примруженим поглядом, посміхалася, немов дитина, і відповідала:
— Зараз, зараз…
І на час затихало. Та ненадовго, бо все повторювалося знову.
А знаєш, як її звали? Ганна Іванівна. Їй було вже за вісімдесят. Минулого року сильно захворіла — застуда така, що ледь не втратила слух. Хотіла слуховий апарат, але грошей не було, а черга — як до моря пішки. Пенсія — копійки: треба й за комуналку заплатити, й ліки купити, а ще й для собачки Мілки — її єдиного сонечка.
Ця Мілка — ось справжній друг! Вона з’явилася багато років тому, коли чоловік помер, а діти… ні, їх не було. Ганна йшла з магазину під дощем і побачила на смітнику маленьке цуценя — бруднаве, тремтяче, самотнє. Хотіла пройти повз, бо й сама ледве йшла, та воно пішло за нею. Так і залишилося, стало їй усім світом.
А та квартира… Ну, мов у казці про відьму: бруд, сморід, таргани всюди. Та Ганна, мабуть, або не бачила, або не хотіла бачити. А сусіди все більше злилися — ніби боротьба була марна.
А далі з’явилася Оксана — нова сусідка, сама з сином. Вона тільки заселилася і спочатку не звертала уваги на запах чи тарганів. Та одного вечора побачила, як по столу бігають два таргани, — аж перелякалася. І почала боротьбу.
Але сусідка з третього поверху розповіла їй про Ганну Іванівну. Про телевізор, тарганів і сморід. Оксана співчувала — адже знала, як це — бути самотньою. І вирішила допомогти.
Так почалося нове життя: Оксана з сином Данилом ходили до бабусі, носили їжу, грали з Мілкою. Ганна Іванівна раділа — адже тепер вона не одна, а в Оксани й Данила з’явилася ще одна родина.
Сморід поступово зник, таргани теж, а телевізор став тихіше. Та пішли плітки — мовляв, Оксана хоче віджати квартиру. Їй було байдуже — головне, що вона дарувала Ганні трохи тепла.
Минув рік. Одного дня Ганна Іванівна пішла. Її провели тихо, без зайвої метушні, як, мабуть, вона й хотіла. Мілка залишилася з Оксаною й Данилом — тепер вони справжня сім’я.
Так от, життя буває жорстоким і несправедливим. Але навіть у старості, у тих, кого всі забули, може статися маленьке диво — коли хтось прийде і подарує тепло. Оце і є щастя.
