Бабусю з двадцять третьої: історія про самотність і маленьке чудо
Знаєте, малечі, сиджу я тут у будинку для літніх і часом згадую минуле. Ось жила в нас у під’їзді одна бабуся… із квартири двадцять три. Ох, і не любили ж її сусіди! Ім’я її мало хто знав — ні як звуть, ні по батькові. Та й кому воно було потрібне?
Вона була крихітною, сивою, у товстих окулярах, що трималися на лейкопластирі — сірому від бруду. Ходила тихо, шаркаючи зношеними черевиками з дірками на носах. У руці — старенька авоська, а поруч — песик, маленький, але гавкав так, ніби вартовий. Стривожив усіх, хто наважувався підійти до її дверей. А відвідувачів було багато, бо сусідів дратувало три речі.
По-перше — телевізор. Гудів від ранку до ночі, та ще й на повну гучність. По-друге — таргани, що повзали з її квартири по всьому під’їзді. По-третє — задушливий, неприємний запах, який не вивітрювався навіть у ліфті.
Люди сварились, питали: «Коли це закінчиться?» А бабуся дивилася на них своїм маленьким, примруженим поглядом, посміхалася, немов дитина, і відповідала:
— Зараз, зараз…
І на час усе затихало. Але ненадовго.
А знаєте, як її звали? Ганна Степанівна. Їй було вже за вісімдесят. Минулого року сильно захворіла — простуда забрала слух. Хотіла апарат, та грошей не вистачало, а черга — на роки. Пенсія мізерна — треба й за комунальні заплатити, і ліки купити, і для песика Мілки — єдиної її радості.
Ця Мілка — справжній друг! Вона з’явилася багато років тому, коли чоловік помер, а діти зникли з її життя. Ганна йшла з базару під дощем і побачила на смітнику маленьке, тремтяче цуценя. Хотіла пройти повз, але воно пішло за нею. Так і залишилось — її єдиною родиною.
Та квартира… Наче відьмине лігво: бруд, сморід, таргани. Але Ганна Степанівна ніби не помічала. Сусіди ж з кожним днем сердилися більше.
А потім з’явилася Олена — нова сусідка, сама з сином Данилком. Спочатку не звертала уваги на недолад, але коли побачила тарганів на своїй кухні, аж здригнулась. Тоді стара сусідка розповіла їй про Ганну Степанівну — про телевізор, запахи й самотність. І Олена зрозуміла: треба допомогти.
Так почалося їхнє спільне життя. Олена з Данилком приходили до бабусі, приносили їжу, грали з Мілкою. Ганна Степанівна ожила — адже тепер у неї були близькі люди.
Запах поступово зник, таргани зникли, телевізор став тихішим. Але пішли плітки — мовляв, Олена хоче віджати квартиру. Їй було байдуже — головне, що вона дарувала бабусі тепло.
Минув рік. Одного дня Ганна Степанівна пішла у вічність. Її провели тихо, без метушні, як вона й любила. Мілка залишилася з Оленою та Данилком — тепер вони справжня родина.
Ось так, діти, життя буває жорстоким і несправедливим. Але навіть у самій глибокій самоті може з’явитися світло — коли хтось простягне руку допомоги. Бо щастя — це коли ти не один.
