Син із невісткою вигнали старого батька з його власного дому. Старий вже замерзав, коли чиясь лапа торкнулася його обличчя.
Іван сидів на крижаній лавці в парку десь під Києвом, тремтячи від пронизливого холоду. Вітер вив, наче голодний звір, сніг падав пластівцями, а ніч здавалася безкінечною чорною безоднею. Він дивився у порожнечу перед собою, не в змозі усвідомити, як так сталося, що він, людина, яка власноруч збудувала свій дім, опинився на вулиці, немов непотрібний хлам.
Ще кілька годин тому він був у рідних стінах, які знав усе життя. Але його син, Олексій, поглянув на нього з крижаною байдужістю, ніби перед ним був чужий, а не батько.
— Тату, нам з Оленою тісно стало, — сказав він, навіть не моргнувши. — Та й ти вже не молодий, тобі краще в будинок для літніх людей або в якусь орендовану кімнату. У тебе ж пенсія є…
Олена, невістка, стояла поруч, мовчки киваючи, наче це було найприродніше рішення у світі.
— Але ж… це мій дім… — голос Івана тремтів не від холоду, а від болю зради, що розривала його зсередини.
— Ти сам переписав усе на мене, — Олексій знизав плечима з такою холодною відстороненістю, що Іван не міг дихати. — Документи підписані, батьку.
І в цей момент старий зрозумів: у нього нічого не залишилося.
Він не став сперечатися. Гордість чи відчай — щось змусило його просто обернутися і піти, залишивши позаду все, що було йому дороге.
Тепер він сидів у темряві, загорнувшись у старе пальто, і думки плуталися: як так вийшло, що він довіряв сину, виховував його, віддавав останнє, а в результаті став зайвим? Холод пробирав до кісток, але біль у душі була сильнішою.
І раптом він відчув дотик.
Тепла мохната лапа м’яко лягла на його занімілу руку.
Перед ним стояв пес — величезний, шерстистий, з добрими, майже людськими очима. Він уважно подивився на Івана, а потім торкнувся мокрим носом його долоні, ніби шепочучи: «Ти не один».
— Звідки ти взявся, друже? — прошепотів старий, стримуючи сльози, що підступили до горла.
Пес вильнув хвостом і легенько потягнув зубами край його пальто.
— Що ти задумав? — здивувався Іван, але в його голосі вже не було колишньої туги.
Собака вперто тягла, і старий, глибоко зітхнувши, вирішив піти за нею. Що йому втрачати?
Вони пройшли кілька засніжених вулиць, коли перед ними відчинилися двері невеликого будинку. На порозі стояла жінка, загорнута у теплу хустку.
— Барон! Де тебе носило, шибенику?! — почала вона, але, побачивши тремтячого старого, завмерла. — Господи… Вам зле?
Іван хотів сказати, що справиться, але з горла вирвався лише хрипкий стогін.
— Та ви ж замерзаєте! Заходьте швидше! — вона схопила його за руку і майже силоміць затягнула до оселі.
Очнувся Іван у теплій кімнаті. У повітрі витав аромат свіжозвареної кави та чогось солодкого — здається, булочок з корицею. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, але тепло розтікалося по тілу, відганяючи холод і страх.
— Доброго ранку, — роздався м’який голос.
Він обернувся. Жінка, яка врятувала його вночі, стояла у дверях з підносом у руках.
— Мене звати Наталія, — усміхнулася вона. — А вас?
— Іван…
— Ну що ж, Іване, — її усмішка стала ширшою, — мій Барон рідко кого приводить додому. Вам пощастило.
Він слабо усміхнувся у відповідь.
— Не знаю, як вас дякувати…
— Розкажіть, як ви опинилися на вулиці в таку хуртовину, — попросила вона, ставлячи піднос на стіл.
Іван зам’явся. Але в очах Наталії було стільки щирого співчуття, що він раптом розповів усе: про дім, про сина, про те, як його зрадили ті, заради кого він жив.
Коли він закінчив, у кімнаті запанувала тяжка тиша.
— Залишайтеся у мене, — раптом сказала Наталія.
Іван підняв на неї здивований погляд.
— Що?
— Я живу одна, лише я і Барон. Мені бракує когось поруч, а вам потрібен дім.
— Я… навіть не знаю, що сказати…
— Скажіть «так», — вона знову усміхнулася, а Барон, ніби погоджуючись, торкнувся носом його руки.
І в цей момент Іван зрозумів: він знайшов нову родину.
Минули кілька місяців, і за допомогою Наталії він звернувся до суду. Документи, які Олексій змусив його підписати, визнали недійсними. Дім повернувся до нього.
Але Іван туди не пішов.
— Це місце більше не моє, — тихо сказав він, дивлячись на Наталію. — Нехай забирають.
— І правильно, — кивнула вона. — Бо твій дім тепер тут.
Він оглянув Барона, затишну кухню, жінку, яка подарувала йому тепло і надію. Життя не закінчилося — воно тільки починалося, і вперше за довгі роки Іван відчув, що все ще може бути щасливим.
