Василь сидів на крижаній лавці в парку десь під Сумами, тремтячи від пронизливого холоду. Вітер завивав, наче голодний звір, сніг сипався пластівцями, а ніч здавалася безкінечною чорною безоднею. Він дивився в порожнечу перед собою, не здатен усвідомити, як сталося так, що він, людина, яка побудувала свій дім власними руками, опинився на вулиці, як непотрібний мотлох.
Лише кілька годин тому він стояв у рідних стінах, які знав усе життя. Але його син, Артем, поглянув на нього з крижаною байдужістю, ніби перед ним був чужинець, а не батько.
— Тату, нам з Оксаною стало затісно, — сказав він, навіть не моргнувши. — До того ж ти вже не молодий, тобі краще в будинок для літніх людей чи в якусь орендовану кімнату. У тебе ж пенсія є…
Оксана, невістка, стояла поруч, мовчки киваючи, ніби це було найприродніше рішення у світі.
— Але… це ж мій дім… — голос Василя здригався не від холоду, а від болю зради, що розривала його зсередини.
— Ти сам усе на мене переписав, — Артем знизав плечима з такою ж холодною відстороненістю, що у Василя перехопило подих. — Документи підписані, батьку.
І в цю мить старий зрозумів: у нього більше нічого не залишилось.
Він не став сперечатися. Гордість чи розпач — щось спонукало його просто розвернутися і піти, залишивши позаду все, що було йому дорогим.
Тепер він сидів у темряві, закутавшись у старе пальто, і його думки плуталися: як так сталося, що він довіряв синові, ростив його, віддавав останнє, а зрештою став зайвим? Холод пробирав до кісток, але болю в душі було значно більше.
І раптом він відчув дотик.
Тепла пухнаста лапа м’яко лягла на його застиглу руку.
Перед ним стояв пес — великий, лохматий, з добрими, майже людськими очима. Він уважно подивився на Василя, а потім ткнувся мокрим носом у його долоню, ніби шепочучи: «Ти не один».
— Звідки ти взявся, другаче? — прошепотів старий, стримуючи сльози, що підступили до горла.
Пес виляв хвостом і легенько потягнув зубами за край його пальто.
— Що ти задумав? — здивувався Василь, але у його голосі вже не було бувшої туги.
Собака наполегливо тягнув, і старий, тяжко зітхнувши, вирішив іти за ним. Що йому втрачати?
Вони пройшли кілька засніжених вулиць, коли перед ними розчинилися двері невеликого будинку. На порозі стояла жінка, закутана в теплу хустку.
— Барон! Де ти пропадав, бешкетнику?! — почала вона, але, помітивши тремтючого старого, завмерла. — Господи… Ви себе добре почуваєте?
Василь хотів сказати, що справиться, але з горла вирвався лише хрипкий стогін.
— Ви ж замерзаєте! Заходьте негайно! — вона схопила його за руку і майже силоміць затягла в дім.
Василь опритомнів у теплій кімнаті. У повітрі витав аромат свіжозвареної кави і чогось солодкого — здається, булочок з корицею. Він не відразу зрозумів, де перебуває, але тепло розливалося по тілу, відганяючи холод і страх.
— Доброго ранку, — почувся м’який голос.
Він повернувся. Жінка, що врятувала його вночі, стояла у дверях із тацею в руках.
— Мене звуть Олена, — усміхнулася вона. — А вас?
— Василь…
— Ну що ж, Василю, — її усмішка стала ширшою, — мій Барон рідко кого додому приводить. Вам пощастило.
Він слабо усміхнувся у відповідь.
— Не знаю, як вас дякувати…
— Розкажіть, як ви опинилися на вулиці в таку стужу, — попросила вона, ставлячи тацю на стіл.
Василь зам’явся. Але у погляді Олени було стільки щирого співпереживання, що він раптом розповів усе: про дім, про сина, про те, як його зрадили ті, заради кого він жив.
Коли він закінчив, у кімнаті повисла важка тиша.
— Залишайтеся в мене, — раптом сказала Олена.
Василь підняв на неї погляд, сповнений здивування.
— Що?
— Я живу одна, лише я і Барон. Мені не вистачає когось поруч, а вам потрібен дім.
— Я… навіть не знаю, що сказати…
— Скажіть «так», — вона знову усміхнулася, а Барон, ніби погоджуючись, ткнувся носом у його руку.
І в цю мить Василь зрозумів: він знайшов нову родину.
Через кілька місяців, з допомогою Олени, він звернувся до суду. Документи, які Артем змусив його підписати, були визнані недійсними. Дім повернувся до нього.
Але Василь туди не пішов.
— Це місце більше не моє, — тихо сказав він, дивлячись на Олену. — Нехай забирають.
— І правильно, — кивнула вона. — Бо твій дім тепер тут.
Він подивився на Барона, на затишну кухню, на жінку, яка подарувала йому тепло і надію. Життя не закінчилося — воно тільки починалося, і вперше за багато років Василь відчув, що ще може бути щасливим.
