Василь сидів на обледенілій лавці в парку десь під Львовом, тремтячи від пронизливого холоду. Вітер завивав, мов голодний звір, сніг падав пластівцями, а ніч здавалася безкінечною чорною порожнечею. Він дивився в пустоту перед собою, не в змозі усвідомити, як так сталося, що він, людина, яка власноруч побудувала свою хату, опинився на вулиці, наче непотрібний мотлох.
Ще кілька годин тому він стояв у рідних стінах, які знав усе своє життя, але його син, Артем, поглянув на нього з такою жахливою байдужістю, наче перед ним був чужинець, а не батько.
— Тату, нам з Оксаниною тісно стало, — мовив він, навіть не моргнувши. — І ти вже не молодий, тобі краще в будинок для літніх людей або в якусь зйомну кімнату. У тебе ж пенсія є…
Оксана, невістка, стояла поруч, мовчки киваючи, ніби це було найприродніше рішення у світі.
— Але… це ж мій дім… — голос Василя тремтів не від холоду, а від болю зради, що розривала його зсередини.
— Ти сам усе на мене переписав, — Артем знизав плечима з такою холоднокровною відстороненістю, що у Василя перехопило подих. — Документи підписані, батьку.
І в той момент старий зрозумів: у нього нічого не залишилося.
Він не став сперечатися. Гідність чи відчай — щось змусило його просто розвернутися і піти, залишивши позаду все, що було йому дорогим.
Тепер він сидів у темряві, загорнувшись в старе пальто, і думки його плуталися: як так вийшло, що він довіряв синові, ростив його, віддавав останнє, а в результаті став зайвим? Холод пробирав до кісток, але біль у душі була сильнішою.
І раптом він відчув дотик.
Тепла пухнаста лапа м’яко опустилася на його змерзлу руку.
Перед ним стояв пес — величезний, кошлатий, з добрими, майже людяними очима. Він уважно подивився на Василя, а потім ткнувся мокрим носом у його долоню, мов шепочучи: «Ти не один».
— Звідки ти взявся, друже? — прошепотів старий, стримуючи сльози, що підступили до горла.
Пес махнув хвостом і легенько потягнув зубами за край його пальто.
— Що ти надумав? — здивувався Василь, але у голосі його вже не було колишньої туги.
Собака вперто тягнув, і старий, тяжко зітхнувши, вирішив піти за нею. Що йому втрачати?
Вони пройшли кілька засніжених вуличок, коли перед ними відчинилися двері невеликого будинку. На порозі стояла жінка, закутана в теплу хустку.
— Бароне! Де тебе носило, розбишако?! — почала вона, але, помітивши тремтячого старого, завмерла. — Боже мій… Вам погано?
Василь хотів сказати, що впорається, але з горла вирвався лише хриплий стогін.
— Та ви ж замерзаєте! Заходьте скоріше! — вона схопила його за руку і майже силою затягнула в хату.
Отямився Василь у теплій кімнаті. У повітрі витав аромат свіжозвареної кави і чогось солодкого — здається, булочок з корицею. Він не одразу зрозумів, де знаходиться, але тепло розтікалося тілом, відганяючи холод і страх.
— Доброго ранку, — пролунав м’який голос.
Він обернувся. Жінка, яка врятувала його вночі, стояла у дверях з підносом у руках.
— Мене звати Олена, — усміхнулася вона. — А вас?
— Василь…
— Ну що ж, Василю, — її усмішка стала ширшою, — мій Барон рідко кого додому приводить. Вам пощастило.
Він слабо усміхнувся у відповідь.
— Не знаю, як вас дякувати…
— Розкажіть, як ви опинилися на вулиці в таку холоднечу, — попросила вона, ставлячи піднос на стіл.
Василь зам’явся. Але в очах Олени було стільки щирої участі, що він раптом розповів усе: про дім, про сина, про те, як його зрадили ті, заради кого він жив.
Коли він закінчив, у кімнаті нависла важка тиша.
— Залишайтеся у мене, — раптом сказала Олена.
Василь зиркнув на неї поглядом, повним здивування.
— Що?
— Я живу одна, тільки я і Барон. Мені не вистачає когось поруч, а вам потрібен дім.
— Я… навіть не знаю, що сказати…
— Скажіть “так”, — вона знову усміхнулася, а Барон, наче погоджуючись, ткнувся носом у його руку.
І в цей момент Василь зрозумів: він знайшов нову родину.
Через кілька місяців за допомогою Олени він звернувся до суду. Документи, які Артем змусив його підписати, визнали недійсними. Дім повернувся до нього.
Але Василь туди не пішов.
— Це місце більше не моє, — тихо сказав він, дивлячись на Олену. — Нехай забирають.
— І правильно, — кивнула вона. — Адже твій дім тепер тут.
Він подивився на Барона, на затишну кухню, на жінку, яка подарувала йому тепло і надію. Життя не закінчилося — воно лише починалося, і вперше за довгі роки Василь відчув, що ще може бути щасливий.
