Оля з роздратуванням вискочила на ґанок, грюкнувши хвірткою так, що в сараї загавкали собаки. Знову посварилися з бабусею. Усе по колу: «Полий город», «Допоможи з варенням», «Не сиди у телефоні». Ніби їй, вісімнадцятирічній дівчині, більше нічим зайнятися влітку!
— Олю! Повернись зараз же, — гукнула їй услід Ганна Петрівна. Але онука вже йшла піщаною дорогою, не озираючись. Іти було нікуди, але повертатися додому — тим більше не хотілося.
Дійшла до ставка, сіла на берег і дивилася, як сонце повільно ховається за ліс. Образа душила зсередини: на батьків, що поїхали до Польщі на заробітки та залишили її саму; на бабусю, яка затягнула її в цю глушину замість того, щоб відпустити до міста. Оля вже вступила до університету, попереду нове життя — а вона тут з банками в льоху возиться.
Наступного ранку бабуся постукала у двері:
— Олю, допоможи, будь ласка? Треба банки в підвал знести. Сама я по цих східцях не спущуся.
Зітхнувши, Оля встала, умилась і пішла. Банки були важкі, а сходи старі. Переносила по кілька разів. Вже на останньому спуску в кутку підвала помітила засіяний пилом, потертий часом валіз.
— Бабусь! А це що за чемодан у кутку?
— А хто його зна… Мабуть, дід залишив. Я з тих пір, як його нема, у підвал не спускалася.
Цікавість охопила Олю. Не слухаючи бабусиних застережень, вона витягнула валіз на світ. Тканина облупилася, замок іржавий.
— Кинула б ти цю старовину, — буркнула Ганна Петрівна. — Хто зна, що там.
Але Оля вже рилася в старих сорочках, фотографіях та якихось записках. На самому дні лежав акуратний конверт. На ньому було написано: «Марійці. Пробачити і зрозуміти». Почерк був знайомий — дідів.
— Можна? — спитала онука, подивившись на бабусю.
Та кивнула. Оля почала читати. Лист був щирий. У ньому дід Іван просив у якоїсь Марійки прощення. Розповідав, як сильно її кохав і як зруйнував все підозрілістю. Дата стояла — 1969 рік. Бабуся зблідла.
— Це… через рік після нашого весілля, — прошепотіла вона.
— Може, не варто будити минуле, — тихо сказала Оля.
— Ні. Тепер я маю знати. Де те саме місце, як він писав, «де я знищив її мрії»?
Пізно ввечері бабуся попросила онуку знайти квитки до містечка під Тернополем.
— Просто зроби це. Я маю побачити ту вулицю.
Наступного дня вони вдвох їхали поїздом. Дорога була довгою, і всю її бабуся говорила. Про молодість, про те, як зустріла Івана, як вийшла за нього за кохання. І все ж десь глибоко в ній жив тінь тривоги, що він не до кінця був її.
Прибувши, вони викликали таксі і поїхали за адресою з листа. Будинок був дерев’яний, охайний. Поки стояли біля воріт, ззаду почувся голос:
— Вам мене? З соцзахисту?
Обернулися. Перед ними стояла жінка літ вісімдесяти, міцна, з ясними очима.
— Добрий день. Вибачте, ви не знаєте Марійку Шевчук? — спитала Ганна Петрівна.
— Моя донька, — усміхнулася бабуся. — Тільки вона давно у Львові.
— А Івана Коваленка знаєте? Я його вдова…
Жінка запросила їх у хату. Представилася як баба Параска. Розповіла, що колись Іван служив тут. Марійка, її донька, працювала в частині медсестрою. Вони кохалися, збиралися одружитися, але хтось розповів неправду, ніби Марійка йому зраджує. Іван повірив — і пішов. Марійка не могла пробачити, але любила його далі. Через два роки зібралася заміж. За місяць до весілля прийшов лист від Івана. Але мати, баба Параска, відкрила його, прочитала — і відправила назад.
— Я хотіла, щоб вона почала нове життя. І, знаєш, не пожалкувала. Вона щаслива. У неї все добре. І ти, Ганечко, своє життя прожила гідно. Значить, усе було правильно.
Оля і бабуся вийшли в мовчанні. У бабусі на очах були сльози.
— А якби вона пробачила?.. — прошепотіла вона в готелі.
— Бабусю, історія не знає умовного способу, — м’яко відповіла Оля. — Ти була його дружиною. Він любив тебе. І ти його.
Ганна Петрівна кивнула, пригорнула онуку й уперше за довгий час усміхнулася.
