Ольга з серцем вискочила на ґанок, хльопнувши хвірткою так, що в коморі загавкали собаки. Знову посварились із бабусею. Знову те саме: “Полий город”, “Допоможи із варенням”, “Годі в телефоні сидіти”. Ніби їй, вісімнадцятирічній дівчині, більше нічого робити влітку!
— Ольго! Повертайся зараз же! — гукала їй у спину Надія Степанівна. Але онука вже йшла пильною сільською дорогою, навіть не обертаючись. Іти було нікуди, але додому повертатися — тим більше не хотілося.
Дійшла до ставка, сіла на берег і дивилась, як сонце повільно ховається за лісом. Образа душила зсередини: на батьків, які поїхали у Польщу на заробітки і залишили її саму; на бабусю, яка замість того, щоб відпустити її до міста, привезла у цю глушину. Ольга вже вступила до університету, попереду нове життя — а вона тут з банками у погребі возиться.
Наступного ранку бабуся постукала у двері:
— Ольго, допоможи, га? Треба скляні банки до погреба віднести. Сама я по цих сходах не спущусь.
Скриплячи зубами, Ольга встала, умилась і пішла. Банки були важкі, а сходи старі. Переносила по дві. Вже під кінець у кутку погреба помітила затяжку, потерту від часу.
— Бабусю! А що це за валіза у кутку?
— Хіба я знаю… Мабуть, твій дідусь лишив. Я з того часу, як його не стало, у підвал не спускалась.
Цікавість охопила Ольгу. Не слухаючи застережень бабусі, вона витягнула валізу на світло. Тканина облупилась, замок іржавий.
— Кидь уже цю старь, — буркнула Надія Степанівна. — Хтозна, що там.
Але Ольга вже рилась у старих сорочках, фотографіях і якихось записках. На самому дні лежав охайний конверт. На ньому було написано: “Марійці. Пробачити й зрозуміти”. Почерк знайомий — дідусин.
— Можна? — спитала онука, глянувши на бабусю.
Та кивнула. Ольга почала читати. Лист був щирий. У ньому дідусь Іван просив вибачення у якоїсь Марійки. Говорив про те, як сильно її кохав і як усе зруйнував підозріливістю. Дата стояла — 1968 рік. Бабуся зблідла.
— Це… через рік після нашого весілля, — прошепотіла вона.
— Може, не варто це копати, — тихо сказала Ольга.
— Ні. Тепер я муся знати. Де те місце, про яке він писав — “де я знищив її мрії”?
Пізно ввечері бабуся попросила онуку знайти квитки у містечко під Тернополем.
— Просто зроби це. Я маю побачити ту вулицю.
Наступного дня вони поїхали поїздом. Дорога була довгою, і всю її бабуся розповідала. Про молодість, про те, як зустріла Івана, як вийшла за нього по любові. Але десь глибоко завжди жила тінь тривоги — що він був не цілком із нею.
Прибувши, вони викликали таксі й поїхали за адресою з листа. Дім був дерев’яний, охайний. Поки стояли біля воріт, ззаду почувся голос:
— Вам до мене? Із соціальної?
Обернулися. Перед ними стояла жінка років вісімдесяти, міцна, з ясними очима.
— Добрий день. Даруйте, ви не знаєте Марійку Шевчук? — спитала Надія Степанівна.
— Моя донька, — усміхнулась бабуся. — Та вона давно у Києві живе.
— А Івана Коваленка знаєте? Я його вдова…
Жінка запросила їх у дім. Представилась як баба Параска. Розказала, що колись Іван служив тут. Марійка, її донька, працювала у частині медсестрою. Вони кохалися, збиралися одружуватись, але хтось наговорив, ніби вона йому зраджує. Іван повірив — і пішов. Марійка не пробачила, але кохала його далі. Через два роки збиралася заміж. За місяць до весілля прийшов лист від— Я сховала його, бо хотіла, щоб донька не знала правди та збудувала нове життя, — зітхнула баба Параска.
