Тільки в п’ятдесят п’ять я зрозуміла, що найстрашніше — не порожня хата, а повний дім людей, яким ти непотрібна.
— Ви знову не той хліб купили, — голос невістки Олени різко врізався в тишу, коли я розкладала продукти на кухні. — Я ж просила житній. Уже шостий раз кажу.
Вона театрально взяла батон, немов це була отруйна змія, крутнула його в пальцях і з відразою поклала на стіл.
— Лено, вибач, запам’ятаю. Забігалася сьогодні.
— Ви завжди кудись бігаєте, Ганно Іванівно. А нам цим годуватися. У Максимка може бути діатез.
Вона кинула хліб так, наче зробила мені ласку, не відправивши його одразу до смітника.
Я проковтнула комок у горлі. Моєму онукові Максимкові п’ять років, і в нього ніколи не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
— Мам, ти мій сірий светр не бачила?
— Бачила, Василю. Він у пральні, я учора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж сьогодні його хотів одягнути! Ну, мам!
Він вийшов, залишивши мене з цим «ну, мам», яке в останній час болячіше ляпаса. Я піклувалася. Я дбала. І знову виявилася винною.
Повільно пішла до своєї кімнати, минаючи вітальню, де Олена вже голосно торочила у телефон: «Свекруха знову щось вигадала!» Сміх у трубці був такий же гострий, як і її слова.
Моя кімната — єдине місце, де ще можна було сховатися. Решта дому гула, наче пасіка.
Розмови, дитячі вигуки, телевізор, що не втихає, хлопання дверей. Гамір. Люди. І до біса самотньо.
Я сіла на ліжко. Усе життя боялася залишитися сама. Дурила себе, що коли діти виростуть, я буду тремтіти від порожнечі. Яка ж я була наївна.
Тільки зараз зрозуміла: найстрашніше — не пустка, а будинок, де ти лише зайва тінь.
Ти для них — безкоштовна покоївка. Ходячий сервіс, який постійно глючить. Принеси, підмети, звари — але тільки так, як вони хочуть. Крок вліво, крок вправо — і ти вже заважаєш, нервуєш, лізеш під ноги.
Ввечері спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, нахмурений.
— Василю, може, поговоримо?
— Мам, я зайнятий, не бачиш? — навіть не підвів очей.
— Я хотіла просто…
— Потім, добре?
Але «потім» не наставало ніколи. У них з Оленою було своє життя, свої плани, свої таємниці. А я була… меблями. Як старий килим або полиця, яку вже не помічають.
У двері постукали. Це був Максимко.
— Ба, почитай, — простягнув мені казку.
Серце тріпотіло. Ось він, мій світло. Єдиний, хто…
— Максиме! — раптом з’явилася Олена. — Я ж казала не турбувати бабусю! Іди, у тебе мультики за розкладом.
Вона забрала книжку і повела хлопчика.
А я лишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І тоді зрозуміла: годі.
Рішення приходило повільно. Воно дозрівало, поки я мила посуд, ходила за покупками і мовчки ковтала їхні укол
