Дуже давно, коли ще жили наші діди, була в одному селі сім’я — мати Ганна Степанівна та три її доньки: Надія, Мар’яна та Оксана. Збиралися вони що-суботи в батьківській хаті, щоб провести час разом, але замість теплих розмов часом лунали гострі слова.
— Годі вже мені розказувати про дієти! — вигукнула Оксана, розмахував виделкою зі шматком медового торта. — Я й без того знаю, що повна!
— Оксанко, хто ж тобі таке казав? — лагідно спитала сестра Мар’яна. — Людмила просто хотіла порадити гарний рецепт…
— А я не просила! — перебила Оксана. — Набридло! Кожні вихідні те саме — то фігура не та, то сукня застаріла, то чоловік нікчемний!
Ганна Степанівна важко зітхнула й відставила глиняну чашку з узваром. Суботні родинні посиденьки в її хаті часом перетворювалися на справжнє випробування. Зібрались усі доньки з родинами, онуки гасають по хаті, а дорослі замість мирної розмови знову лаються.
— Дівчата, годі вже, — сказала вона втомлено. — Люди почують.
— Нехай чують! — не заспокоювалася Оксана. — Може, тоді зрозуміють, яка в мене чудова родина!
Надія, найстарша, стиснула губи й відсунула свою тарілку.
— Ми ж намагаємося тобі допомогти, — промовила вона холодним тоном. — Але якщо ти не хочеш…
— Не хочу ваших порад! Живу як живу, і все добре!
Ганна Степанівна подивилася на своїх доньок і знову подумала, наскільки вони різні. Надія, у свої сорок вісім, — сувора, струнка, завжди в охайній одежі. Працює бухгалтеркою у великій фірмі, одружена з лікарем, син навчається в університеті. Зразкова родина, принаймні з боку.
Мар’яна, середня, — лагідна, поступлива, завжди намагається всіх помирити. Працює у дитячому садку, чоловік слюсар, двоє дітей-школярів. Живуть скромно, але дружно.
А Оксана, молодша, — вічно незадоволена, завжди з кимось свариться. Вийшла заміж у тридцять два, народила доньку й тепер постійно нарікає на долю.
— Бабусю, а де дідова фотографія? — запитав Андрійко, Надіїн син, зазирнувши у світлицю. — Хочу Вовчикові показати.
— У великому альбомі на полиці, — відповіла Ганна Степанівна. — Тільки акуратно, не подери.
Андрійко кивнув і побіг до двоюрідних братів. Ганна Степанівна глянула йому вслід і посміхнулася. Хоч онуки радують, не то що доньки.
— Слухайте, може, годі вже сваритися? — запропонувала Мар’яна. — Давайте краще про щось гарне поговоримо.
— Про що гарне? — зістрибнула Оксана. — Про те, як у Наді все чудово? Хата велика, кінь у дворі, син у ліцеї…
— А при чому тут моя хата? — спалахнула Надія. — Я з ранку до ночі працюю, щоб усе це було!
— Так, працюєш, — протягнула Оксана. — А я не можу, у мене дитина маленька.
— Софійці вже п’ять років, яка маленька! — не витримала Надія.
— Для тебе п’ять років — це багато? У тебе Андрійко з десяти років сам за себе дбав!
Ганна Степанівна відчула, як починає боліти голова. Кожну суботу одне й те саме. Доньки збираються, ніби заради родинного тепла, а виходить лише нервотрепка.
— Дівчата, — тихо сказала вона, — ваш батько не хотів би бачити вас таких.
При згадці про батька всі три сестри замовкли. Степан Михайлович помер три роки тому, і з того часу родинні зустрічі стали напруженими. НіІ в той мить, коли згасла остання свічка у хаті, вони всі відчули, як дідусь був поряд, посміхаючись своїй згуртованій, нарешті, родині.
