Субота з ріднею
— Але не треба мені зараз розповідати про дієту! — обурено вигукнула Оксана, розмахувала виделкою зі шматком торта. — Я й так знаю, що повна!
— Оксанко, хто ж тобі таке говорив? — спробувала заспокоїти її сестра Соломія. — Просто Марічка хотіла поділитися рецептом…
— А я не просила! — перебила Оксана. — Набридло вже! Кожні вихідні одне й те саме — то фігура не така, то зачіска застаріла, то чоловік нікудишній!
Ганна Іванівна важко зітхнула й відставила чашку з чаєм. Суботні сімейні посиденьки в неї вдома перетворювалися на справжнє випробування. Зібралися всі три доньки з родинами, онуки носяться по квартирі, а дорослі замість того, щоб нормально поговорити, влаштовують чергову сварку.
— Дівчатка, ну годі вже, — сказала вона втомлено. — Сусіди почують.
— Нехай чують! — не заспокоювалася Оксана. — Може, тоді зрозуміють, яка в мене чудова родина!
Зоряна, старша з сестер, піджала губи й демонстративно відсунула свою тарілку.
— Ми ж намагаємося тобі допомогти, — промовила вона холодним тоном. — Але якщо ти не хочеш…
— Не хочу ваших порад! Живу, як живу, і мені нормально!
Ганна Іванівна подивилася на своїх доньок і вкотре подумала, які вони різні. Зоряна у свої сорок вісім — строга, підтягнута, завжди при параді навіть вдома. Працює бухгалтеркою у великій фірмі, одружена з інженером, син навчається в університеті. Зразкова родина, принаймні з боку.
Соломія, середня, тридцять дев’ять років, м’яка, поступлива. Вічно намагається всіх помирити, усім догодити. Працює вихователькою у дитячому садку, чоловік слюсар, двоє дітей-школярів. Живуть скромно, але дружно.
А Оксана, молодша, тридцять п’ять, але поводиться, як підліток. Вічно незадоволена, вічно з кимось свариться. Вийшла заміж пізно, у тридцять два, народила доньку, а тепер постійно скаржиться на життя.
— Мам, а де фотографії дідуся? — запитав Данило, син Зоряни, заглядаючи у вітальню. — Хочу Тарасові показати.
— У великому альбомі на полиці, — відповіла Ганна Іванівна. — Тільки акуратно, нічого не розірви.
Данило кивнув і побіг до двоюрідних братів. Ганна Іванівна провела його поглядом і посміхнулася. Хоч онуки радують, не те що доньки.
— Слухайте, а може, досить сваритися? — запропонувала Соломія. — Давайте краще про щось гарне поговоримо.
— Про що гарне? — глузливо спитала Оксана. — Про те, як у Зоряни все чудово? Трикімнатна квартира, нова машина, син у інституті…
— До чого тут моя квартира? — спалахнула Зоряна. — Я працюю від ранку до ночі, щоб усе це було!
— Ага, працюєш, — протягла Оксана. — А мені працювати немає коли, у мене дитина мала.
— Марусі вже п’ять років, яка мала! — не витримала Зоряна.
— Для тебе п’ять років — це багато? У тебе Данило з десяти років сам себе обслуговував!
Ганна Іванівна відчула, як починає боліти голова. Кожну суботу одне й те саме. Доньки збираються в неї, ніби для родинного спілкування, а виходить суцільна нервотрепка.
— Дівчатка, — сказала вона тихо, — ваш тато не хотів би бачити вас такими.
При згадці про батька всі три сестри замовкли. Тарас Михайлович помер три роки тому, і з того часу родинні зустрічі стали якимись нервовими, напруженими. Наче він був тим стрижнем, який усіх тримав.
— Мам, не треба, — прошепотіла Соломія.
— Треба, — твердо сказала Ганна Іванівна. — Він так хотів, щоб ви дружили, підтримували одна одну. А ви що робите?
Оксана опустила очі й почала кришити тістечко на тарілці. Зоряна поправила зачіску й подивилася у вікно.
— Мам, ми не сваримося спеціально, — сказала Соломія. — Просто… не знаю… Характери різні.
— Характери! — зітхнула Оксана. — У неї характер такий — усіх повчати!
— Я не повчаю! — обурилася Зоряна. — Я просто кажу, як краще!
— Ось саме! А хто тебе питав, як краще?
Ганна Іванівна встала з-за столу і пішла на кухню. Там панував хаос — брудний посуд у раковині, залишки їжі на столі, підлога в крихтах. Вона відкрила кран і почала мити тарілки, намагаючись заспокоїтися.
За спиною почулися кроки.
— Мам, давай я допоможу, — це була Соломія.
— Не треба, справлюся.
— Та годі тобі. Учотирьох швидше впораємося.
Соломія взяла рушник і почала витирати чистий посуд. Потім зайшла Зоряна.
— Мам, вибач, що ми знову… — почала вона, але Ганна Іванівна махнула рукою.
— Та добре. Звикла.
— Не звикла, а терпиш, — сказала Зоряна. — Ми все це бачимо.
На кухню заглянула й Оксана, але нічого не сказала, просто почала прибирати крихти зі столу.
Якийсь час вони мовчки працювали. Ганна Іванівна мила посуд і думала про те, як усе змінилося. Раніше, коли чоловік був живий, суботи були святом. Тарас Михайлович розповідав онукам історіїІ коли всі зібралися коло фотографій, згадуючи минуле, Ганна Іванівна відчула, як у їхній родині знову з’явилася тепла й світла ниточка, яка об’єднала всіх, як це колись робив Тарас Михайлович.
