Сучасний український причіп: надійність, зручність та новітні технології для вашого господарства

ПРИЧІП
Останнім часом я страшенно втомився від усіх цих гулянок, побачень на один раз, пустих розмов, що не ведуть нікуди.
Коли ж я познайомився з веселою, щирою і розумною дівчиною Дариною, я одразу відчув: це таки воно.
Ми зустрілися в кавярні на Львівській площі, послухали вуличного скрипаля під оперним театром, поговорили про мої досягнення у проєкті та про її любов до сучасної української поезії.
А коли дізналися, що обоє за олів’є з яблуками замість горошку, все стало зрозуміло: треба знайомитись ближче.
Дарина покликала мене на вечерю до себе додому квартира в центрі Києва, біля Липок.
Я як на крилах надів найкращу сорочку, поголився, вивчив кілька рядків Жадана, купив букет тюльпанів й пляшку закарпатського вина.
Я був впевнений у собі, як цап у колі кіз думав, що сьогодні все складеться як треба.
Аж тут двері відчиняє хлопець років чотирнадцяти, з квадратним дитячо-дорослим обличчям і долонею, якою можна було б накрити мою голову як мискою.
Він, дивлячись згори, каже: Вечір добрий, мене звати Остап, мама у ванній, заходьте.
Я спочатку подумав, що не туди потрапив.
Але варто було хлопцю голосно й кумедно чхнути з затиснутим носом, абсолютно так само, як Дарина на нашій зустрічі і я зрозумів, що помилився не квартирою, а у своїх очікуваннях.
Я зайшов усередину і аж присів, побачивши його кросівки.
Я міг би взути їх просто на свої черевики були б завеликі.
Очікуючи Дариною, обмірковував: добре було б, якби жінки так могли із золотом: подарував обручку, а через десять років вже цілий обруч на ручку сина.
Занурений у ці думки, я долучився до накритого столу на кухні.
Остап сам міняв фіранки без стільця, одним махом.
Пару хвилин і я вже буду!
почулося з ванної.
Коли вже разів зо п’ять ці пару хвилин минули, Дарина нарешті зявилася: свіжа, у вечірній сукні, макіяж сяє.
Глянувши на моє кисле обличчя, вона одразу все зрозуміла, і вже ні про який романтичний вечір не йшлося.
Сумачно поклала мені і собі їжу, сама налила вина й почала їсти без зайвих церемоній.
Чому ти нічого не сказала?
Ти ж знаєш, що для мене це важливо ледве вичавив із себе я.
Не злякався причепа?
сумно усміхнулась Дарина.
Це ж не причіп, це цілий вагон!
Та ще й який, іронічно відповіла вона.
Росте в тата.
Тато його з прикарпатського села.
Був ще вищим.
Голіруч ходив у ліс по дрова та лося міг зловити.
А де він зараз?
запитав я, тільки но проковтнувши клубок у горлі.
Гастролює.
З ведмедем Потапом.
Покинув нас заради великої сцени.
Іноді пише листи.
Правда, по почерку здається, що пише саме ведмідь у того, мабуть, совісті більше…
Скільки йому?
кивнув у бік Остапа.
Чотирнадцять.
Щойно отримав паспорт.
Силою?
Та ні, ти що.
Далі їли мовчки.
Розмова не клеїлася.
Можна ще мяса?
подав я тарілку.
Смакує?
Чесно, такого ще не куштував.
Що це?
Оленина.
Остап готував.
Ого, має талант!
Від тата дістався хист, разом зі старою кулінарною книжкою, набором ножів, двома спінінгами, човном та ще якоюсь сантехнікою, яку він нам на горище здав.
Човен?
аж ковтнув я.
Так, тримаємо в підвалі.
Син заядлий рибалка.
В цей момент Дарині зателефонували, і вона швидко пішла відповідати.
Мабуть, час збиратись, подумав я.
В цій квартирі мені вже нічого не світить.
У кухні я досиджував один доїв мясо, допивав вино, а Дарина все не поверталась.
Нарешті я вирішив постукати у кімнату Остапа.
Почув знайомий мотив ледве не впав із подиву.
Відчинено.
У кімнаті одразу кинувся в очі масивний деревяний щит із ножами та стрілами, що жодної дірки на стіні.
На столі вініловий програвач, а з колонки лунала тиха Океан Ельзи мій улюблений гурт.
Остап у кутку лагодив рибальські снасті.
Я оглядав усе тут були і кубки, і боксерська груша під стелею, й новенька консоль від Playstation.
Не зле тебе мама забезпечила, свиснув я.
Я літом сам працюю, спокійно відповів хлопець.
Мені враз стало соромно одразу уявив, як Дарина ганяє у пошуках грошей для ненаситного сина, а той виявився самостійним.
Маєш зарядку для телефона?
показую смартфон, що розрядився.
Біля макета залізниці, кивнув Остап у бік стіни.
Залізниця?
не повірив я своїм очам, бо там стояв справжній макет із мостами, вагонами та тунелями.
Сам збираю.
Замовляю деталі в інтернеті.
Незабаром розширю, зроблю ще кілька станцій.
Можна прокатати вагончик?
попросив я.
Секундочку, посміхнувся Остап і швидко запустив потяг на коліях.
***
Дарина повернулась лише через годину.
Впевнена, що я давно пішов, кинулась у кімнату сина, а там я з Остапом будуємо новий вузол на залізниці й розмовляємо про улюблені фільми.
Коля, тобі вже додому час, тихенько сказала Дарина.
Ой!
Котра година?
Пів одинадцятої.
Завтра зранку у мене знову форс-мажор на роботу.
Треба хоч трохи поспати.
Вона провела мене до дверей, поцілувала у щоку і простягнула трохи гривень.
Я від жінки грошей не беру, відмовився я.
Як знаєш.
Дякую, що приглянув за причіпом.
Я ледь усміхнувся і мовчки пішов.
***
Через кілька днів я подзвонив Дариною:
Привіт, а можна ще до вас на гостину зайти?
Та зараз на роботі суцільний цейтнот, не до стосунків.
І остання наша зустріч …
А якщо я до Остапа?
Може, ще треба його під наглядом лишити?
Це треба в нього питати розгублено відповіла вона.
Я вже в нього спитав.
Не проти.
Купив нову гру для PlayStation, будемо по-тихому їсти чіпси, ти займешся своїми справами.
Ну, гаразд, приходь сьогодні.
Цього разу я зявився у джинсах, чорній футболці Друга Ріка, із рюкзаком, повним чіпсів і лимонаду, та з щасливою хлопячою посмішкою.
Тільки тихіше, у мене відеоконференція, зустріла мене Дарина в халаті, з огірками на обличчі й ароматом карамелізованої цибулі з кухні.
Я кивнув і пішов до Остапа.
Цього вечора Дарина ледве розштовхала нас із сином, які сперечалися, хто кращий режисер: Балабанов чи Муратова.
Ледь не почали марафон фільмів, але Дарина наказала всім готуватися до сну.
У суботу не забудь прикормку!
кричав Остап навздогін.
Що ще за прикормка?
підозріло глянула на мене Дарина.
Так ми на щуку завтра збираємось.
Я червяків знаю, де купити класних.
Я ж років сто на рибалці не був!
Ну, молодці.
А зі мною точно не хочеш часу провести?
Можеш бутерброди принести!
посміхнувся я.
Дякую, обійдуся.
Йдіть вже, щоб тільки син не сидів сам.
***
Минув місяць.
Дарина з головою поринула в роботу, а ми з Остапом за цей час сто разів побували разом: добудували залізницю, зганяли на рибалку під Бровари, поставили домашній квас за прадідівським рецептом.
Остап навчив мене орієнтуватись у лісі, я йому як запросити дівчину на побачення.
Все було так буденно, аж поки одного вечора не загупали у двері так, що стеля затрусилась.
На порозі стояв колишній чоловік Дарини й батько Остапа здоровезний, з запахом дичини.
Я все зрозумів, промовив він, клякнувши на коліно (все одно був вищий за Дариною).
Ми з Потапом (ведмідь) вже втомилися.
Забираю вас у село назбирав грошей, вдома затишно…
Ти підеш із роботи, я та син будемо ловити рибу, полювати, господарювати.
Ха-ха!
Оце новини.
Десять років минуло Ти справді так вирішив після стількох років гастролей?
Ведмідь уклав контракт за моєю спиною
То ось в чому справа Дарина схрестила руки на грудях.
Несподівано на кухню вийшов я у футболці Дарини.
Дар, я взяв твою футболку свою заляпав фарбою, коли з Остапом поїзд перефарбовували
Бодай у цій квартирі хтось зміг договорити!
сказала Дарина, дивлячись на усіх.
А цей хто?!
заревів батько, готуючи кулак у мій бік.
Раптом Остаф, мов тінь, заламується батькові руку й придавлює до стіни.
Це причіп, прошепотів Остап.
Сину!
Та це ж я тато Який ще причіп?
Такий, що допомагає вивозити з нашого життя те, що ти лишив.
Але я нічого вам не залишав, сам захекався від власних слів.
Я з Дариною мовчки тулилися в кутку.
Врешті-решт батько здався.
Ну, молодець!
Весь у мене З тобою вже на кабана можна!
Дай хоч завтра з сином на полювання сходжу.
Бути татові для сина то не сторонній!
Дарина розгубилася.
Погляд біг то на мене, то на колишнього.
Та все розумію, сказав я і тихо пішов з квартири.
Пробач
***
Наступного дня батько з Остапом з ranку вирушили, а повернувся син сам лише ввечері.
А де тато?!
кинулась до нього Дарина.
Пішов.
З кабаном, знімаючи черевики, сказав Остап.
Погрузив дичину в причіп, сів у ГАЗель і поїхав далі гастролювати.
Відвіз мене до міста, попрощався.
Ох і дурна ж я Треба Колі подзвонити!
Дарина потяглася до телефону.
Не треба, він зателефонував мені сам.
Зустрів, підвіз до хати.
Обіцяв навідатися завтра.
Але ж ти телефон вдома лишив!
Звідки він знав, де зустріти?
Сказав, простежив, щоб переконатись: у мене й у тебе все гаразд.
Так і сказав?
Так.
А ще що так причепився до нас із тобою, що вже, мабуть, ніколи не відчепиться.
***
Я зрозумів, наскільки важливо вчасно вирости й прийняти не лише себе, а й тих, кого життя несподівано причіпляє до тебе.
Виявилось, що справжнє щастя буває поруч тоді, коли ним ділишся не з тими, кого шукав, а з тими, кого послала доля.