Одного разу ввечері Ганна Марченко відчула щось не так, лише переступивши поріг ресторану. Щось було не на своєму місці занадто пусто для п’ятничного вечора, світло занадто тьмяне, а офіціант намагався посміхатися надто напружено. Її наречений, Андрій, зазвичай такий спокійний, міцно стискав її долоню.
Ваш столик, показав офіціант, і Ганна увійшла до невеликої кімнати. У напівтемряві миготіли сотні свічок, кидаючи химерні тіні на білосніжну скатертину. На столі стояв великий букет темно-червоних троянд її улюблених. Десь грала тиха музика.
Андрію, зітхнула вона, що відбувається?
Замість відповіді Андрій опустився на одне коліно, у його тремтячих руках блиснуло кільце.
Ганно Марченко, урочисто промовив він, я довго думав, як зробити цю мить особливою. Але зрозумів неважливо де й як. Важливо лише одне: чи погоджуєшся ти стати моєю дружиною?
Вона дивилася на його зворушливе обличчя, наполегливий завиток волосся, що вибивався, і несміливу усмішку і відчула, як серце наповнилося незрівнянною ніжністю.
Так, прошепотіла вона. Звичайно, так!
Кільце зіснулося на палець. Ганна притулилася до Андрія, вдихаючи знайомий аромат його одеколону, і подумала ось воно, щастя. Просте й ясне, як сонячний день.
Але вже через тиждень їхній спокій розлетівся.
Як це самі? незадоволено запитала Ольга Андріївна, нервово поправляючи волосся. Так не буває! Весілля серйозна справа, потрібен досвід, жіноча мудрість. Я вже знайшла чудовий ресторан…
Мамо, лагідно перервав її Андрій, ми вдячні за допомогу, але хочемо все організувати самі.
Самі? Ольга Андріївна схрестила руки. Ви нічого не розумієте! Ось моя небога…
Ганна мовчки спостерігала, як майбутня свекруха ходила по вітальні. Ольга Андріївна говорила без зупинки про традиції, про пристойність, про те, як важливо «не заплямувати себе перед людьми». Разом з тим її проникливий погляд оцінював кожну дрібницю ніби вона вже уявляла, що тут треба змінити.
Мамо, спробував втрутитися Андрій, ми вже обрали ресторан. «Біла лебідь», чули про нього?
Ольга Андріївна поморщилася, ніби від зубного болю.
«Біла лебідь»? Цей модний заклад? Ні, тільки «Класика»! Там такі люстри, такі серветки! А директор мій старий знайомий…
Мамо, голос Андрія став твердим, ми самі заплатимо за весілля. І святкуватимемо там, де захочемо.
Ольга Андріївна не знайшла відповіді. Вона завмерла, піднявши підборіддя:
Ну, як знаєте. Тільки не забувайте я вас попереджала.
Вона пішла, залишивши за себе шлейф дорогих парфумів і відчуття наближається бурі.
Вибач, провинувато посміхнувся Андрій, обіймаючи Ганну. Вона трохи… емоційна.
Ганна мовчала. Внутрішній голос шепотів це лише початок.
І так воно й було.
Наступні тижні перетворилися на безпросвітні суперечки, натяки й приховані докори.
Ольга Андріївна знаходила вади в усьому від квіткових композицій до розстановки столів.
Рожеві піони? хитала головою. У вересні? Ні, тільки білі лілії! А арка повинна бути іншою, більш пишною. А музиканти… Господи, ви серйозно хочете цієї аматорської музики? У мене є чудовий квартет із консерваторії…
Ганна трималася з останніх сил. Єдиною підтримкою була її мати спокійна й мудра Наталія Марченко.
Не думай про це, казала вона, коли донька, виснажена черговим конфліктом, приходила до неї за підтримкою. Ти наречена, тобі вирішувати. А майбутня свекруха просто не може змиритися, що син виріс.
Але справжній шторм розігрався через торт.
Ні, тільки подивіться! Ольга Андріївна трясла каталогом кондитерських виробів. Три яруси? Де цукрові троянди? Де фігурки молодят?
Мамо, втомлено відповів Андрій, ми хочемо простий, елегантний торт. Без пафосу.
Простий? Ольга Андріївна ледь не заплакала. Ти хочеш зганьбити мене перед усім містом? Щоб люди шепотіли ось, кажуть, у сина відомої архітекторки торт, як у їдальні!
Ганна не витримала:
Ольго Андріївно, будьмо чесними. Це НАШЕ весілля. Не ваше.
У кімнаті запа
