— Як ти смієш, Оленко?! Як смієш моє весільне плаття міряти?! — голос Вікторівни тремтів від обурення. Вона стояла в дверях спальні, стиснувши руками одвірок, аж пальці побіліли.
Оля обернулася, не встигнувши до кінця застебнути блискавку. Біле атласне плаття облягало її струнку фігуру, підкреслюючи талію й легенько спадаючи до підлоги.
— Вікторівно, я… я лише хотіла подивитися, чи підійде… — пролепетала дівчина, червоніючи. — Богдан казав, що можна…
— Богдан казав?! — свекруха вступила в кімнату, стиснувши кулаки. — Мій син не мав права дозволяти тобі чіпати мої речі! Це для мене святе! Розумієш? Святе!
Оля поспішно почала знімати плаття, але блискавка заклинила. Чим більше вона тягнула, тим міцніше вона застрягла.
— Вікторівно, допоможіть, будь ласка, я не можу зняти…
— Не смій рвати! — скрикнула жінка. — Якщо пошкодиш — не пробачу ніколи! Стої спокійно!
Пальці свекрухи тремтіли, коли вона обережно визволяла замок. Оля відчувала, як напруга випромінювала від цієї худої жінки з туго закрученим волоссям.
— Ти взагалі розумієш, що це таке? — шепотіла Вікторівна, акуратно знімаючи плаття. — Це не просто тканина! У цьому платті я вінчалася з батьком Богдана… Царство йому небесне…
Оля мовчки одягала свій звичайний светрик. У дзеркалі вона бачила, як свекруха ретельно розправляє кожну складку на платті, перевіряючи, чи не зім’ялося воно.
— Пробачте, — тихо сказала Оля. — Я не хотіла вас засмутити. Просто весілля через місяць, а в мене нема грошей на плаття…
Вікторівна різко обернулася.
— А хто тебе заминає заміж виходити, якщо грошей нема? Думала, мій син тебе утримуватиме? Він сам ще дитина!
— Ми любимо одне одного, — прошепотіла Оля.
— Любов! — фукнула свекруха. — На любов квартиру не знімеш і дітей не нагодуєш! Мені теж здавалося, що люблю, а потім усе життя в біді прожила!
У коридорі зачулися кроки, і в кімнату увійшов Богдан. Високий, світловолосий, він одразу відчув напругу.
— Що трапилося? Мам, чого ти така червона?
— Запитай у своєї нареченої, що вона тут витворяла! — Вікторівна повісила плаття у шафу й зачинила дверці.
Богдан подивився на Олю, потім на матір.
— Олю, ти плаття приміряла?
— Я ж казала тобі, що хочу подивитися… Ти сказав, що мама не буде проти…
— Я думав, її не буде вдома, — збентежено пробурмотів хлопець.
— Ось як! — Вікторівна сплеснула руками. — Значить, ви тут за моєю спиною змовлялися! В моєму домі, з моїми речами!
— Мам, ну чого ти розпалюєшся? Плаття ж просто висить, нікому не треба!
У кімнаті настала тиша. Вікторівна повільно повернулася до сина, і Оля побачила, як змінився її вираз обличчя. Біль, глибокий і старий, відбився в її очах.
— Нікому не треба? — вона говорила дуже тихо. — Зрозуміло. Значить, і я нікому не потрібна, і мої спогади, і те, що для мене дорого…
— Мам, я не те хотів сказати…
— Знаєш що, сину, — Вікторівна випросталася, — живіть, як хочете. А мого плаття не чіпайте. Краще збирайте гроші та купуйте своє.
Вона вийшла з кімнати, і Оля почула, як захлопнулися двері на кухні.
— Ось тепер влипли, — зітхнув Богдан. — Вона ж місяць зі мною не розмовлятиме.
— Бодю, а чому вона так? Я ж нічого поганого не зробила…
Богдан сів на ліжко, потер обличчя руками.
— Це довга історія, Олю. Мама… після смерті батька вона стала зовсім іншою. Раніше була веселою, завжди сміялася. А тепер… Усі речі тата зберігає, як у музеї. І це плаття… Вона іноді дістає його, прасує, розмовляє з ним…
— Розмовляє?
— Так. Думає, я не чую. А я в дитинстві якось підслухав. Вона розповідала платтю, як сумує за татом, який він був добрий… Страшно, звісно, але я її розумію.
Оля сіла поруч із нареченим.
— Може, мені поговорити з нею? Пояснити, що я не хотіла образити?
— Спробуй. Тільки обережно. Вона зараз зла…
На кухні Вікторівна різко шинкувала капусту на борщ. Ніж стукав по дошці так, наче вона рубала дрова.
— Вікторівно, можна зайти?
— Заходь, раз прийшла, — не піднімаючи голови, відповіла свекруха.
Оля непевно підійшла до столу.
— Я хотіла вибачитися. Справді не хотіла вас засмутити. Просто… у мене мама померла, коли я була маленькою, а тітка, що мене виховувала, вона небагата. Ось я й подумала…
— Подумала халяву схопити, — буркнула Вікторівна.
— Ні! — Оля почервоніла. — Я подумала, може, ви мені як доньці…
Вікторівна різко зупинилася, подивилася на дівчину.
— Як доньці? Ти що собі уявила? Донькою ще треба заслужити бутиВікторівна глянула на Олю, і в її очах з’явилася теплина, коли вона прошепотіла: “Добре, доню, давай починаймо шити твоє весільне плаття, але пам’ятай — кожен шов має бути ідеальним, як і кохання, яке ви несете одне до одного.”
