Сумка, яка змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі
Оксана поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подругами в кав’ярні, побалакали про життя. Усі, крім неї, були заміжніми, тому розійшлися досить рано. У особисте Оксани ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болісний розлад. Ще добре, що дітей не встигли завести…
Вона йшла тихою, майже безлюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі вздовж доріжки світили яскраво. Раптом позаду почулися кроки. Оксана прискорила хід — хотілося швидше вийти на людну вулицю. Та не встигла.
Хтось різко дервнув її сумку з плеча. Вона зісковзнула й зникла в темряві. Оксана зупинилася… й несподівано засміялася.
— Дівчино, з вами все гаразд? — здивовано запитав чоловік, що з’явився їй назустріч. — Допомога потрібна? Може, швидку?
Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.
— Усе добре, — відповіла Оксана. — Мене щойно украли сумку.
— Як украли? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У ній було зовсім нічого — дзеркальце та помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування грабіжника?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Дешева. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила “вигуляти”. Подарунок, виходить, знову шукати…
— Вас провести до виходу? Я б сам ішов іншою дорогою — раптом той самий злодій вирішить і мене “почастувати”.
— Підемо разом. Тут усього кілька десятків метрів.
— От і все, до побачення.
— А ми ще побачимося?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Оксана. Дякую, що провели.
Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.
— Бодю, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.
— Мам, я тепер приходитиму пізніше. Приблизно як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе гаразд. Просто трохи затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б не приходив кожного дня, твоя Наталя, мабуть, не в захваті…
— Не переймайся. Ті зараз не можеш виходити, от я й допомагаю. Коли тобі до лікарні? Мені відгул треба взяти.
— Швидше б цей гіпс зняли…
— Поки тобі не можна навантажуватися. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мам. Усе сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Оксану. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Наталею його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а того ж дня вони з дружиною збиралися на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Та плани розвалилися — мама потребувала термінової допомоги. Лікарня, гіпс, турботи. Наталя дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Богдан спочатку відповідав, заспокоював. Потім сів телефон. Він повернувся додому під ранок. Наталя влаштувала скандал:
— Твоя мати спеціально обрала цей день! Вона з самого початку проти мене!
— Це неправда!
— Ти носишся з нею, як із кришталевою вазою!
— Вона моя мати. Їй уже за шістдесят. Вона одна.
— Мої батьки ще в п’ятдесят молоді! А твоя — вже стара! Я хочу жити для себе! А ти не даєш!
— Ти могла поїхати сама. Без тебе свято не розвалилося б.
— Її могли відвезти лікарі! Не обов’язково було тобі летіти!
Слово за слово — і дійшло до розлучення. Богдан не відмовився від матері. Наталя зібрала речі… точніше, він сам їх зібрав. Вона не подумала, що залишилася без житла.
Оксана повернулася у свою маленьку однокімнатну квартиру. Батьки купили її, коли вона вступила до інституту. Рік вона жила тут з чоловіком. Півроку — як у казці. А потім почалося.
Вона не одразу зрозуміла, що він азартний. Зарплата зникала, настрій стрибав. Усе відкрилося, коли свекруха прийшла й вимагала прописати сина. Мовляв, «час брати відповідальність».
— Він у нас усе продав, — зізналася свекруха. — Тепер ти за нього у відповіді.
Оксана відмовила. Розлучення пройшло через суд, зі скандалами. Лише коли замки змінила й речі виставила — відчепилися.
Богдан не міг забути випадкову зустріч. Він почав приходити в той самий парк у різний час — сподіваючись побачити її знову.
І одного разу:
— Дівчино, це не ви втратили сумку в парку?
— Я! Ви знайшли?
— Знайшов. Але не сумку…
Із цього все й почалося. Оксана працювала неподалік від будинку Богданової матері. Жили вони в одному будинку, але у різних під’їздах. Випадковість?
Він розказав матері про розлучення. Пізніше познайомив її з Оксаною. Усі троє сміялися, згадуючи ту саму зустріч.
Було скромне весілля. НародиНародилися дві донечки, і тепер кожен вечір у їхньому домі лунає сміх, наповнений щастям.
