Тарас сидів за столом, дивився крізь Соломію. Вона щось розповідала, махала руками, усміхалася, але він був десь далеко.
— Таразе, ти мене взагалі не чуєш. Щось трапилося? — насторожилася вона.
— Ні, все добре, — отямився він. — Розказуй далі.
— Я ж бачу… — наполягала Соломія.
— Скажи, ти вмієш варити суп? — несподівано спитав він.
— Що? Який суп? — здивувалася дівчина.
— Ну, звичайний. Борщ, курячий бульйон з локшиною…
— Ну так, звісно. А що?
— Маю до тебе одну прохання, — серйозно сказав Тарас.
…
Біля дверей двадцятої квартири вже другий день стояв сміттєвий пакет. Тарас помітив це, ледве не зачепивши його вчора. Вранці додався ще один, маленький. Запаху не було, але це виглядало дивно. Будинок був новий, заселили його лише рік тому.
Коли ввечері він повертався додому, пакети все ще стояли на місці. Він похитав головою і вирішив поговорити з господарями зранку.
Наступного ранку їх стало троє. Тарас насупився, подзвонив у двері. Раз, два.
— Іду, іду… — почувся жіночий голос.
Перед ним постала літня жінка в окулярах і блакитному в’язаному кардигані. Вона усміхнулася, але явно збентежилася і спробувала прикрити двері.
— Добрий ранок. Це ваші пакети. Будь ласка, винесіть їх. Прибиральниця — не зобов’язана.
— Я думала… онук обіцяв приїхати. Все збиралася… руки не слухаються, — винувато промовила вона, показавши тремтячі долоні.
— Я винесу. Не хвилюйтеся, — Тарас узяв пакети й пішов.
…
Ввечері, лиш він увійшов у під’їзд, як у двадцятій квартирі відчинилася двері.
— Добрий вечір. Ось… — жінка простягнула купюру. — За сміття.
— Не треба. Серйозно.
— Та заходьте. Стояти мені важко…
Тарас зайшов у квартиру. Проста обстановка, мінімум меблів. Коробки біля стіни: з локшиною швидкого приготування, пюре, молоком тривалого зберігання.
— Мені не складно. Просто не виставляйте на сходи. Заберу о восьмій.
— Дякую вам, Тарасе. Я — Ганна Іванівна. У мене всього достатньо. Онук раз на місяць привозить. Тільки руки от… супчик, буває, згадаю, — вона спробувала посміхнутися.
…
Того ж вечора Тарас сидів із Соломією в кав’ярні. Вона цвірінькала про сукню, яку приміряла. Він мовчав.
— Ну що ти знову в своїх думках? — насупилася вона.
— Пробач. Просто думаю.
— Про десерт? Візьмемо тірамісу? Чи грушу в карамелі?
— А ти вмієш варити суп? — несподівано перебив він.
— Це запрошення до мене? Чи ти хочеш, щоб я стояла біля плити в твоїй футболці? Том ям підійде?
— Звичайний… Борщ, курячий бульйон…
— Замов тут і віднеси своїй бабусі, — роздратовано кинула Соломія. — Для цього є соцпрацівники.
…
Він вийшов із кафе збентежений. Зайшов у супермаркет, хотів купити напій. І раптом почув, як дівчина вибирає курку.
— Це — на суп? — спитав він.
— Так. Найкраща. Схожа на домашню.
— А що ще потрібно для бульйону?
Вони заговорили. Її звали Олена. Вона мешкала у сусідньому будинку. Коли він розповів про бабусю, вона сказала:
— Приходь за півтори години. Я зварю каструлю.
…
Він приніс каструлю бабусі. Потім повернувся до Олени.
— Вона так зраділа, ніби не супу, а увазі.
— Тому що це воно й було, — кивнула Олена. — Суп — лише привід.
Телефон Тараса завібрував. Соломія. Він скинув дзвінок.
— Ну що, їси? Остигне ж.
Тарас усміхнувся:
— Суп і справді важливіший.
