Сусід обожнював слухати рок рівно о другій ночі. Я купила синові скрипку, і ми почали вправно розганяти гами рівно о восьмій ранку, коли сусід тільки-но занурювався у сон.
Десь у половині другої ночі стеля моєї спальні починала дрібно тремтіти, ніби там танцюють пережитки минулого. Спочатку лунав глухий гуркіт, неначе десь далеко зійшлася гроза, а потім додавались жирні баси, і так вирувало, що мій кришталевий сервант сипався нервовим тремоло, точно хтось знизу перебирає клавіші синтезатора.
Сусіда зверху звали Віталій. Він був вірним фанатом «творчого процесу», що полягав у нескінченних вечорах з повною дискографією «Okean Elzy», «Скрябін», та ранніх «Воплі Відоплясова», під сумнівне пиво «Оболонь» й у будь-яку годину.
Я по характеру мирна людина. Працюю бухгалтером, самотньо виховую семирічного сина Назарчика і найбільше в житті ціную спати без перешкод. Але коли прокидаєшся від відчуття, що Святослав Вакарчук волає прямо тобі у вухо «Без бою», навіть найзатятіша пацифістка стає амазонкою.
Вперше я піднялася до нього о другій ночі в халаті й тапках з жирафами. Двері відчинив чоловяга років тридцяти з шлейфом цигарочного диму й рок-музики.
Віталію, майте трохи людяності, намагалася вимовити спокійно. Ніч, завтра мені на роботу, Назару до школи.
А що такого? щиро дивувався він, впираючись у одвірок. Не так вже й голосно. Апарат хороший, баси мякі.
У мене люстра гойдається, відповіла я.
Добре, зменшу, пробурчав він і закрив двері.
Тиша тривала десь хвилин десять. Потім все, як завжди.
Наступного дня я дійшла до радикальних заходів викликала поліцію. Хлопці приїхали через півтори години, коли рок-марафон закінчився, а Віталій вже висолопив язика. Розводять руками: “Шуму нема, спіймати нічого. Звертайтесь до дільничного”.
Дільничний справді прийшов, але аж через тиждень.
Поговорив я з ним, сказав у телефон. Він пообіцяв бути тихішим, але ж ви розумієте штраф кумедний, йому байдуже.
І все тривало в тому ж дусі. Щоночі нерви натягувалися, мов гітарна струна: бац-бац-бац. Я почала налягати на валерянку, на роботу ходила сіренька як антрекот у шкільній їдальні, а дім, Віталій і власна неспроможність ставали моїми головними антигероями.
У дитини є таланти треба розвивати
Ідея нагрянула несподівано в суботу зранку. Я сиділа на кухні з кавою, дивилась на фіолетові кола під очима Назарчика. Він явно не висипався.
Мам, а можна я вчитимусь грати на скрипці? ні звідки запитав, крутячи щось у телефоні.
Хто хоч раз чув скрипку в руках новачка, той знає це не музика, а тарганячий передгрозовий писк, від якого хочеться негайно евакуюватись.
Звісно, синку, сказала я й вперше за місяць усміхнулася так, що аж котлети в холодильнику затремтіли. І інструмент буде найкращий.
Того ж дня рушили до музичного магазину. Продавець, інтелігентний сивий чоловік, довго шукав нам «четвертинку».
У хлопчика слух є? цікавиться.
У нього залізна мотивація, відповідаю.
Паралельно досконально вивчила місцевий закон про «тишу». По буднях шум дозволений з восьмої ранку, у вихідні з девятої.
Віталій затихав біля четвертої. А о восьмій спав, як ведмідь у берлозі.
Понеділок. Ранок. Ми з Назаром зібралися у кімнаті.
Вперед, синку, гамма до мажор! Голосно! З душею!
Те, що сталося далі, словами не передати. Звуки були такі, ніби під балконом когось душать пакетом, а із стіни вилазять шматки бетону. Скрипка, вільна і ніким не заглушена, ідеально проникала через моноліт в квартиру Віталія.
Через десять хвилин зверху щось гупнуло мабуть сам Віталій. Через пять хвилин постукали по батареях. Ми продовжували закон на нашому боці!
В 08:20 дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі Віталій у майці й сімейних трусах, очі червоні, лице як після Чорнобильської аварії.
Ви що робите?! прохрипів він. Восьма ранку! Люди сплять!
Доброго ранку, Віталій! весело відповіла я. Ми репетуємо. У Назарчика талант, викладач радив займатись перед школою. Мінімум годинку.
Ви знущаєтесь?! У мене голова розвалюється!
Дивно, я здивувалась. Ми ж не так вже й голосно. До речі як вам «Без бою» сьогодні вночі? Якось баси провалились.
Він глянув на мене, на Назарчика з скрипкою і смичком, як героя телесеріалу «Таланти з народу».
Ви це спеціально?
Це мистецтво, Віталій. Воно потребує жертв.
Мир через музику
Ми тренувались тиждень. Щоранку, о восьмій. На третій день нічні концерти згори зникли Віталій вирішив, що якщо не буде шуміти, ми теж заспокоймось. Але навчання свята справа.
В пятницю він спустився сам. Тверезий, в джинсах і сорочці.
Слухай, сусідко, змучено промовив він. Давай домовимось. Я вже не витримую. Цей писк у мене навіть вдень мерехтить в мозку.
Я вас слухаю, запросила я на кухню.
Кладу папір і ручку.
Умови прості. Повна тиша після 22:00.
А якщо гості? намагається торгуватись.
А якщо у Назарчика натхнення о сьомій ранку в неділю? спокійно кажу.
Віталій помітно здригнувся.
Добре. Після десяти тиша. По руках. А скрипку продасте?
Ні, сказала я. Вона лишиться. Гарантія дотримання пакту тиші. Буде на шафі лежати, заряджена й готова.
Підписали наш «договір про тишу». Він уже працює пів року. Правда, Назар скрипку давно закинув тепер шахи його стихія.
В підїзді стало тихо. Іноді вітаємось з Віталієм біля ліфта. Він дивиться на Назарчика з обережністю, а на мене з побожним трепетом. Схоже, він зрозумів: тиха бухгалтерка з вихованим сином іноді страшніша за будь-якого рок-гуру із багатого списку дискографій.
