— Олено Миколаївно! Олено Миколаївно, зачекайте! — гукав сусід Борис Григорович, махаючи руками і ледве встигаючи за жінкою біля під’їзду. — Куди ж ви так спішите? Треба поговорити!
— Не маю часу, Борисе Григоровичу, онуку з садочку треба забрати. — Олена спробувала обійти чоловіка, але той перегородив їй шлях.
— Нехай онук трохи почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Олега Васильовича. — Очі сусіда палали нездоровим вогнем. — Ви знаєте, де ваш чоловік був учора?
Олена завмерла. У грудях стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно, знаю. На дачі. Картоплю підгортав.
— На дачі? — Борис Григорович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третій день на Лесі Українки бачив. Біля аптеки. З жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Олену наче обухом. Олег справді виїхав на дачу зранку, сказав, що повернеться до вечора. А ввечері прийшов втомлений, брудний, скаржився на біль у спині після роботи на городі.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на дачі провів.
— Помилився? — Борис Григорович дістав телефон. — Ось і фотка є. Правда, якість погана, здалеку знімав, але Олега Васильовича впізнати можна.
Олена не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого знімка. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама постава, та сама звичка тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— Ось цього я не знаю. Але дізнаюся. У мене зв’язки є, Олено Миколаївно. Скрізь знайомі сидять. — Борис Григорович прибрав телефон і співчутливо подивився на сусідку. — Та ви не переймайтеся так. Чоловіки вони такі, слабкі на жіночу вдачу. Може, й нічого серйозного.
Олена розвернулася і пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною лунав задоволений голос сусіда:
— Якщо що дізнаюся — одразу скажу! Ми ж сусіди, маємо одне одного підтримувати!
Дома Олена сіла на кухні і довго дивилася у вікно. Чотиридцять три роки у шлюбі. Чотиридцять три! Двох дітей виростили, двох онуків доглядають. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Олег повернувся з роботи вчасно, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як на ділянці справи? — ніби нічого не знаючи, запитала Олена, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю підгорнув, цибулю прополов. Втомився жахливо, спина болить. — Олег потягнувся, хрумнув хребтом. — Завтра ще поїду, треба грядки полоти.
— А в місто не заїжджав? До аптеки, може, за маззю для спини?
Чоловік здивовано подивився на дружину.
— Навіщо в місто? Все взяв із собою. А що, треба було щось купити?
Олена відвернулася до плити. Або чоловік бреше вправно, або Борис Григорович справді помилився. Але фото…
— Олеже, а ти Бориса Григоровича сьогодні бачив?
— Нашого сусіда? Так, вранці в ліфті зустрівся. Дивний якийсь став, усе розпитував, куди їду, навіщо. Неначе слідчий. — Олег нахмурився. — А він тобі щось казав?
— Нічого особливого. Просто вітався.
Вночі Олена не спала. Переверталася з боку на бік, прислухалася до дихання чоловіка. Чотиридцять три роки поряд сплять, а тепер ось — сумніви закралися. Невже справді може бути інша жінка? У їхньому-то віці?
Вранці Олег зібрався на дачу, як зазвичай. Поцілував дружину, узяв термос із чаєм і торбинку з їжею.
— Увечері повернуся, — сказав він. — Може, риби по дорозі куплю, якщо гарна трапиться.
Олена провела чоловіка до ліфта і повернулася до квартири. Не минуло й півгодини, як почувся дзвінок у двері. На порозі стояв Борис Григорович із тріумфальним виглядом.
— Олено Миколаївно, можна увійти? Новини є.
— Заходьте, — зітхнула жінка.
Сусід сів на кухні, важБорис Григорович замовк нарешті, коли Олена показала йому медичні довідки чоловіка, а потім тихо сказала: “Тепер, будь ласка, займайтеся своїм життям, а не нашим,” і замкнула двері перед його обличчям.
