— Ольго Миколаївно! Ольго Миколаївно, зачекайте! — гукав сусід Борис Васильович, махаючи руками й майже біжучи наздоганяючи жінку біля під’їзду. — Куди ж ви так спішите? Треба поговорити!
— Мені неколи, Борисе Васильовичу, онуку з садочка забирати. — Ольга спробувала обійти чоловіка, але той перегородив їй шлях.
— А онук почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Івана Олексійовича. — Очі сусіда горіли нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік учора був?
Ольга знерухоміла. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно знаю. На дачі. Картоплю підгортав.
— На дачі? — Борис Васильович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третьій дня на Саксаганського бачив. Біля аптеки номер три. З жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Ольгу наче молотом по голові. Іван справді виїхав на дачу зранку, казав, що повернеться до вечері. А ввечері прийшов стіомлений, брудний, скаржився на біль у спині від роботи на городі.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на дачі провів.
— Помилився? — Борис Васильович дістав з кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Івана Олексійовича впізнати можна.
Ольга не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого зображення. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама сутулість, та сама манера тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— А ось цього я не знаю. Але дізнаюся обов’язково. У мене зв’язки є, Ольго Миколаївно. Скрізь знайомі люди сидять. — Борис Васильович сховав телефон і співчутливо подивився на сусідку. — Ви тільки не переймайтеся дуже. Чоловіки вони такі, слабкі на жіночок. Може, і нічого серйозного.
Ольга розвернулася й пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною лунав задоволений голос сусіда:
— Якщо щось дізнаюся — одразу скажу! Ми ж сусіди, повинні допомагати один одному!
Вдома Ольга сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Тридцять п’ять років у шлюбі. Тридцять п’ять років! Двох дітей виховали, двох онуків доглядають. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Іван повернувся з роботи в звичний час, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на ділянці? — ніби нічого не знаючи, запитала Ольга, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю підгріб, цибулю прорідІ саме тоді Ольга зрозуміла, що найважливіше в сім’ї — не відсутність таємниць, а вміння розмовляти серцем.