**Щоденник**
Я завмерла біля дверей, стискаючи ключ у долоні. З квартири чулися шерехоти й тихе бурмотання. Андрій був на роботі, а я повернулася раніше, вирішивши зробити собі вихідний після виснажливого тижня. Але тепер серце калатало. Грабувальники? Обережно привідчинила двері й упізнала знайомий голос:
Ой, Оленко, Андрію, який же у вас безлад! Пилюка на підвіконні, фіранки помяті! Треба б вам прибиральницю найняти, а то що це за дім?
У коридорі, з мітлою в руках, стояла тітка Марія, наша сусідка. Я оніміла.
Тітко Маріє? Як ви сюди потрапили? мій голос тремтів від здивування й роздратування.
Та я ж по-сусідськи, доню! тітка Марія сяяла усмішкою, ніби її присутність у чужій квартирі була цілком природною. Побачила, що двері привідчинені, подумала перевірю, чи все гаразд. А тут такий безлад! Ну, я й вирішила прибрати.
Двері були замкнені, холодно відрізала я, стискаючи сумку. Я точно памятаю.
Ой, годі тобі, замкнені-незамкнені, тітка Марія махнула рукою, ніби відганяючи муху. У нашому будинку всі свої, чого боятися? Головне, що я тут, а не якийсь хуліган!
Я не знала, що відповісти. Наш новий дім, наша з Андрієм перша власна квартира, раптом здалася чужою. Пробурмотіла щось про «дякую» і випровадила сусідку, але всередині клекотів гнів. Звідки в тітки Марії доступ до нашої квартири? І чому вона поводиться так, ніби має право?
Все почалося півроку тому, коли ми з Андрієм, молоді подружжя, переїхали до старого, але затишного будинку на околиці Києва. Квартира була нашою гордістю: три роки збирали на перший внесок, брали іпотеку, економили на всьому від кави до відпустки. Коли нарешті отримали ключі, я ледь не заплакала від щастя, а Андрій, зазвичай стриманий, крутив мене по порожній кімнаті, сміючись.
Це наш дім, Оленко! Наш! казав він, і його очі блищали.
Обживалися повільно: купили диван, повісили світлі фіранки, поставили на підвіконня горщик із фікусом. Але найбільше нас тішили дрібнички ранкова кава на крихітній кухні, вечірні фільми під пледом, плани про ремонт.
На другий день після переїзду в двері подзвонили. На порозі стояла невисока жінка років шістдесяти, з акуратною зачіскою й кошиком у руках.
Добрий день, молоді! Я Марія Іванівна, ваша сусідка з третього поверху. Тітка Марія, простіше кажучи. Вона посміхнулася так щиро, що я мимоволі відповіла усмішкою. Ось, принесла вам пиріжків із капустою. По-сусідськи!
Ой, велике дякую! я взяла кошик, відчуваючи незручність. Заходьте, чаю попємо?
Та я ненадовго, тітка Марія увійшла, оглядаючи квартиру з цікавістю. Ох, яка в вас цікава планувка! Тільки стіни треба перефарбувати, а то шпалери старенькі. І кухня тіснувата, га?
Я зніяковіла, але ввічливо кивнула. Андрій, заварюючи чай, додав:
Плануємо ремонт, але поки бюджет не дозволяє. Помаленьку впораємося.
Ну, це правильно, молодці! тітка Марія поплескала мене по плечу. Якщо що, звертайтеся, я тут усіх знаю, підкажу, де матеріали дешевше взяти.
Пиріжки виявилися смачними, а тітка Марія балакучою. Вона розповіла про сусідів, про те, як будинок будували ще за її молодості, і навіть порадила, як умовити дворника прибирати сніг раніше. Ми з Андрієм переглянулися: здавалося, знайшли союзника у новому будинку.
Але незабаром тітка Марія почала зявлятися надто часто. То заходила «просто привітатися», то приносила нові пиріжки, то пропонувала «перевірити сантехніку», бо «у цьому будинку труби старі, миттєво прорвуть». Я, вихована в дусі поваги до старших, намагалася бути ввічливою, але її поради почали дратувати.
Одного разу тітка Марія завітала, коли ми з Андрієм фарбували стіни у вітальні.
Ой, Оленко, чого ти такий колір обрала? сусідка зморщила ніс, розглядаючи банку з блакитною фарбою. Це ж холодно виглядає! Треба було теплий, персиковий. І валик у вас не той, смуги залишаться.
Нам подобається блакитний, стримано відповіла я, стискаючи пензель. Це наш стиль.
Стиль-штиль, хмикнула тітка Марія. Я тут сорок років живу, знаю, що до чого. Послухай мене, перефарбуй, поки не пізно.
Андрій, витираючи руки ганчіркою, втрутився:
Тітко Маріє, дякуємо за пораду, але ми вже вирішили. Давайте чаю попємо?
Сусідка піджала губи, але залишилася. За чаєм вона розповіла, що сусідка з пятого поверху скаржиться на шум від нашого ремонту, а дворник вважає, що ми сміття неправильно сортуємо. Я відчула, як у середині закипає образа. Ми старалися бути акуратними, а тепер нас обговорюють за спиною?
Може, ми щось робимо не так? прошепотіла я Анд
