Ой, слухай, цю історію про сусідку… От було ж. Знаєш, Марина Петрівна завжди знала все у своїй хаті: хто прийшов, хто посварився, у кого грошей на комуналку нема. А от із сусідкою з п’ятого все було якось незрозуміло.
Та жінка з’явилася у їхньому під’їзді якось непомітно. Марина Петрівна пам’ятала, як квартира п’ятдесят третя довго стояла пусткою після того, як пішов старий Опанас Іванович. Його спадкоємці, небіжі з Харкова, приїжджали рідко, щось розбирали, потім продали. А кому — так ніхто й не зрозумів.
— Риелтори, мабуть, перепродають, — розмірковувала сусідка Людмила Олексіївна, зустрівшись коло поштових скриньок. — Тепер це модно, квартирами торгують, як картоплею на базарі.
Але швидко з’ясувалось, що квартиру не перепродали. Там хтось оселився. Марина Петрівна догадалась за тихими піснями, що інколи чулися звідти, й за звуком підборів на сходах. Саме підборів, а не капців чи кросівок, а справжніх черевиків на підборах. У їхньому домі такою розкішшю мало хто собі дозволяв.
Вперше Марина Петрівна побачила нову сусідку випадково. Визирнула в дверний очок, почувши голоси на майданчику, й завмерла. На порозі квартири навпроти стояла висока жінка в елегантному бежевому пальто. Волосся в неї було стягнуте в акуратний пучок, а в руках вона тримала букет білих троянд.
— Дуже вам дякую, — казала незнайомка чоловікові середніх літ у строгому костюмі. — Обов’язково передам.
Чоловік кивнув, щось тихо відповів і пішов до ліфта. А жінка ще трохи постояла, дивлячись на квіти, потім тихо зітхнула й сховалася в себе.
— Людмило, а ти нову сусідку бачила? — спитала Марина Петрівна подругу наступного дня, сидячи на лавочці в подвір’ї.
— Яку нову?
— З п’ятого поверху. У п’ятдесят третій тепер живе.
Людмила Олексіївна похитала головою:
— Не бачила. А що, молода?
— Та не дуже. Років сорок п’ять, може, п’ятдесят. Гарненька така, доглянута. І одягається пристойно, не як ми тут усі.
— Мабуть, заможна, — зробила висновок Людмила. — Раз квартиру в центрі купила.
Марина Петрівна погодилася, але чула, що щось тут не те. Заможні люди зазвичай не селяться в їх старому домі з ліфтом, що гуркотить, та облупленою штукатуркою. Вони купують квартири у новобудовах чи елітних котеджах з консьєржкою.
Помалу Марина Петрівна почала замічати, що до сусідки згори часто приходять гості. Завжди чоловіки, завжди з квітами. Приходили в різний час – хто вранці, хто вечором, хто в обід. Одні затримувалися на хвилин двадцять, інші на годину-півтори. Але всі без винятку були добре одягнені й трималися впевнено.
— Може, вона художниця? — припустила Людмила Онциклопедівна, коли Марина Петрівна поділилася спостереженнями. — Чи музикантка? У них завжди багато знайомих.
— Художниця з такими грішми? — скептично посунула плечима Марина Петрівна. — Ти коли-небудь бачила заможних художників?
Людмила знизала плечима, але погодилася, що це малоймовірно.
Допитливість Марини Петрівни зростала з кожним днем. Вона спеціально прислухалася до звуків згори, виходила до сміттєпроводу саме тоді, коли чула кроки на сходах. Але сусідка ніби розчинялася в повітрі. То дуже тихо ходила, то відчувала спостережен
Коли Марина Петрівна несподівано запросила Олену Володимирівну на вечерю до себе додому, та з першого разу розповіла правдиву історію свого життя й важко заплакала, але вже від сліз полегшення.
